Колаж, на якому зображена хореографка та її колектив. Суспільне Миколаїв/Анастасія Познякова Після початку повномасштабного вторгнення Вікторія Гончарова повернулася з Миколаївщини до рідного Рені. Засновниця гуртка ромської пісні та танцю "Ягарі" знову зібрала навколо себе людей, які хотіли танцювати, вже у новому колективі "Адамант".
Про любов до ромської культури, стереотипи, виступи під час війни та репетиції при світлі телефонних ліхтариків Вікторія Гончарова розповіла в інтерв’ю Суспільному.
Вікторія Гончарова народилася та виросла в місті Рені Одеської області. Після навчання в Ізмаїльському педагогічному інституті вона переїхала до Миколаєва. Там створила сім’ю, згодом переїхала жити до села Нечаяне, де працювала в Будинку культури. У 2017 році вона заснувала гурток ромської пісні та танцю "Ягарі".
"Хореографії як такої я не навчалася, тільки ходила до дитячого гуртка колись в дитинстві".
Як з'явилася любов до ромської культури
— Звідки у вас взявся інтерес до ромської культури?
— Місцеві дівчата мали ромське коріння: у когось ромкою була бабуся, у когось — батько. Вони багато розповідали мені про свою культуру. Ми спілкувалися з їхніми родинами, дізнавалися про особливості ромських пісень і танців. Я також багато читала про це і дивилася фільми, зокрема про ромську культуру.
"Наприклад, ми дізналися, що в ромському танці жінки ніколи не кланяються і не б'ють рукою по нозі — це суто чоловічі елементи. Саме такі тонкощі ми вивчали".
У мене циганського коріння немає, але мені завжди було це цікаво — пишні спідниці, як вони кружляють у танці.
Вікторія разом із колективом у ромських костюмах. Фото з архіву Вікторії
— Чи були якісь конкретні люди, які допомогли вам краще пізнати ромську культуру?
— Так, звичайно, була Світлана Коваль. Навіть прізвище в неї ромське: батько — ром, мати — українка. З неї все й почалося. Вона запропонувала: "Давай, Віка, зробимо". Чому ні? Світлана, на жаль, із початком повномасштабного вторгнення виїхала до Кореї.
Колектив, який ми створили в селі Нечаяне, повністю роз’їхався. Жодної дівчини там не залишилося: хтось поїхав до Польщі, хтось — до Естонії, хтось — до Кореї.
— Чи доводилося вам стикатися зі стереотипами про ромів та їхню культуру? Або, можливо, у вас були якісь хибні уявлення?
— Так, стикатися зі стереотипами доводилося. У Миколаївській області такого не було, а от в Одеській області я особисто з цим зустрілася.
Зокрема, в Ізмаїлі, де доволі велика ромська громада, існують упередження, пов’язані з ринком і крадіжками. Там я справді з цим стикалася. І навіть жінки, які приходили до Будинку культури в Рені, інколи говорили про такі речі. Вони казали, що хочуть танцювати, але коли чули, що це ромські танці, реагували: "О, циганський танець — ні, ні, ми не будемо танцювати". Таке справді упереджене ставлення є. Хоча мені здається, що в кожній національності є і хороші, і погані люди — це ніхто не скасовував.
Вікторія разом із колективом. Фото з архіву Вікторії. 
Виступ колективу на сцені. Фото з архіву Вікторії.
"Чому мають танцювати тільки діти?": про колектив, де наймолодшій — 47 років
— Які емоції ви відчуваєте перед виступами? Чи хвилюєтесь?
— Кожен виступ — це завжди певне хвилювання, передчуття того, що ти вийдеш на сцену і через рухи танцю зможеш передати свої емоції. У мене були дівчата, які ніколи раніше не виступали на сцені, навіть в дитинстві.
І під час виступів спочатку було особливо складно, але потім усе йшло як по маслу. Але хвилювання присутнє, воно завжди є, і це нормально.
Коли нас зустрічають оплесками, це дуже приємно. Ми бачимо, як під час фестивалю люди ходять, займаються своїми справами, але щойно оголошують, що зараз виступатиме циганський колектив, усі одразу підходять до сцени, ніби їх тягне туди магнітом.
Це дуже запам’ятовується. Наші дівчата навіть звертають на це увагу. Ми самі ходимо по фестивалю, і люди питають: "Коли ви виступаєте? Коли вас чекати?"
Це справді кольоровий і емоційний танець, тому виступ завжди привертає увагу.
Вікторія з ансамблем співає на сцені. Фото з архіву Вікторії
— Які люди приходять до вас займатися, чи є щось спільне, що їх всіх об'єднує?
— Спочатку, коли ми створювали колектив у Миколаївській області, це були молоді дівчата. А вже коли я в Одеській області, у місті Рені в 2022 році, почала формувати новий колектив, туди прийшли жінки, яким було за 60. Я була здивована: люди справді хотіли танцювати.
Ми почали працювати, і зараз у мене найстаршій учасниці 65 років, наймолодшій — 47.
У місті є багато дитячих танцювальних гуртків, а дорослих колективів майже немає. І я завжди кажу: чому мають танцювати тільки діти? Дорослі теж можуть і хочуть це робити.
Вони у мене справжні "запальнички" — не дають навіть втомитися. І коли в мене щось болить, я думаю: "Ні-ні, у мене нічого не болить у порівнянні з ними".
Був навіть такий випадок: найстарша жінка в колективі, яка першою прийшла до нас, під час репетиції впала і отримала тріщину ключиці. Ми якраз відпрацьовували рух, де потрібно підстрибнути й зробити поворот. І попри біль, вона все одно танцювала на перших репетиціях. А там же активні рухи руками, важкі спідниці — все це потрібно підіймати над головою. Вона з тріщиною в ключиці продовжувала репетиції.
Потім уже пішла на обстеження, бо біль не минав. Але навіть після цього вона пропустила лише трохи і знову повернулася, казала: "Треба через біль — і воно пройде".
Вікторія разом із колективом. Фото з архіву Вікторії
— Як реагують рідні учасниць на їхнє захоплення танцями?
— Вони справді захоплюються нашими дівчатами, приходять на концерти, знімають виступи, і завдяки цьому до нас постійно приєднуються нові учасниці.
Але, на жаль, в наших умовах багато тих, хто був у колективі навіть у 2022, також виїхали з країни, тому склад постійно змінюється.
"Так, зараз вони й далі стежать за нашими виступами з-за кордону: є в групі, дивляться репетиції, беруть участь в обговореннях. Хоч уже не планують повертатися, все одно залишаються з нами на зв’язку — і це трохи сумно".
— Якими досягненнями колективу ви найбільше пишаєтеся?
— Нашою першою нагородою у 2017 році ми отримали гран-прі — це був виступ у Миколаєві на фестивалі "Родинні суперечки". Я дуже цим пишаюся. Це був наш перший виступ, ніби ковток свіжого повітря, ми тоді справді "зайшли" дуже яскраво.
Хоч у Миколаєві вже був народний ромський колектив, але ми змогли вирізнитися своїм колоритом. Ми тоді ще виступали разом із дітьми, і саме цей номер найбільше запам’ятався.
Зараз наші виступи переважно відбуваються на онлайн-фестивалях. Запрошували нас на конкурс за кордон до Белграда, але, на жаль, не вдалося поїхати через фінансові можливості.
— Які були ваші відчуття, коли після початку повномасштабної війни ви повернулися до Рені і фактично знову почали створювати колектив із нуля?
— Було складно. Мені навіть спочатку така думка не приходила — створювати новий колектив. Це запропонувала керівниця, з якою я починала працювати в Будинку культури в місті Рені: "А чому б тобі не створити свій колектив зі своєю колоритністю?" Я задумалась і вирішила: чому ні?
Звісно, це було непросто. У той час в 2022 році все було дуже свіжо, і багато людей говорили: "Навіщо вам танці й пісні?" Але занурюватися повністю в це горе теж не хотілося — потрібно було якось відволікати людей.
Я зробила оголошення, і почали приходити дівчата. Перша, друга, третя — з великим ентузіазмом: "Я все життя мріяла танцювати". І це були жінки, яким уже за 50, які раніше не мали такої можливості.
І так воно поступово закрутилося, що вже неможливо було зупинитися. Навіть коли я пішла з Будинку культури, я все одно залишилася з колективом — не можу їх залишити.
Ми займаємося попри все: після роботи, попри тривоги, відключення світла. Бувало, що репетирували в темному залі, з ліхтариками на телефонах. Але це допомагає відволіктися, підняти настрій і хоча б на якийсь час забути про те, що відбувається навколо.
Колектив “Адамант” в українських костюмах. Фото з архіву Вікторії. 
Колектив “Адамант” в українських костюмах. Фото з архіву Вікторії.
Зараз наш колектив трохи змінив формат і назву — з ансамблю ромської пісні та танцю "Ягарі" на творчий колектив "Адамант". Ромські танці й пісні не завжди доречні на всіх заходах, які нині проводять у Ренійській громаді та загалом в Україні.
Тому ми почали вивчати й інші танцювальні напрямки. У нашому репертуарі з’явилися танго, латина, сучасні танці, а зараз опановуємо ще й українські.
Тоді колектив залишається затребуваним і має більше можливостей виступати. Адже ромський танець більше асоціюється з фестивалями чи святкуванням Дня міста, тоді як українські танці сьогодні є більш універсальними й доречними на багатьох заходах.
