Жителька Миколаївщини Леся Лісянська. Суспільне Миколаїв/Анна Борисюк
Обстріли тривали місяцями. Через атаки електропостачання могло зникати на кілька тижнів. Родина постійно переховувалась у підвалі, згадує жінка.
"Вибору не було. Якби я була сама, я б не поїхала, а так за рахунок дітей, що ми не могли ні покупатись, ні їсти не приготувати — ми нічого не могли, бо не було як, тому що треба було кидати все і бігти у підвал".
Навесні 2022-го року через село пройшли російські військові. Жінка згадує, вони заходили у двори й шукали учасників АТО.
"Руський мір" заїхав до нас без бойової артилерії: не було в них ні танків, не було в них нічого. Як взяли Херсон, і вони через нас йшли на Херсонську область по селам, типу, що вони поплутали (є Лепетиха — наша Миколаївська, а є Херсонська теж — Велика Лепетиха), і кажуть, що вони, як ніби поплутали, і зайшли вони до нас", — говорить жінка.
"Сказали закривати двері немає сенсу, бо вони у будь-якому випадку зайдуть, тільки тебе пристрелять. По пʼять людей заходили у двір з автоматами, на тебе дуло ставили і шукали те, що їм треба було".
Зруйнована будівля в селі Лепетиха. З особистого архіву Лесі
Після цього, за словами Лесі, село почали частіше обстрілювати. Унаслідок обстрілів були зруйновані будинки, склади й адміністративні будівлі.
"Порозбивали всі склади, що були в сільгоспі з зерном. Ну, це, звісно, було не за один момент, там і сільраду нашу зруйнували, і контору сільгоспну пошкодили — там попадало і по людях, по хатах", — розповідає жінка.
"Було таке, що в одне місце, вже не памʼятаю, 3 чи 4 штуки прилетіло. Ну і "кошмарили", починаючи з березня місяця 2022-го року, і це вони десь, поки не звільнили Херсон. Херсонську область почали звільняти, і нас тоді перестали бити, то це було місяців 8 точно десь".
Після виїзду з рідного села родина кілька разів змінювала місце проживання в пошуках безпеки та роботи.
"Були поїхали одразу, нас там півсела було, там, де було спокійніше — Новоукраїнка, теж Миколаївська область. Там нам теж дали то гуманітарку, то хати теж давали, то там толпою жили всі. Пожили там, а потім ні роботи, ніде нічого немає, запропонували мені поїхати у Хмельницький", — говорить Леся.
Діти Лесі в Хмельницькому. З особистого архіву Лесі
У Хмельницькому родина прожила рік, після чого повернулася додому, однак через брак роботи і можливостей для навчання вирішили переїхати до Кривого Озера.
"Я приїхала, подивилась, сподобалось. Все робоче — школи є, ліцей є — і так ми переїхали сюди".
Найважчим, згадує Леся, було залишити дім і адаптуватися до нового життя.
"Дітям було важко, нам всім було важко, ніхто нікого ніде не знає, дітей, бувало, і обзивали в школі і "безхатьками", і ким хочеш, але зараз вже ніби звикли", — розповідає переселенка.
Жінка каже, у Кривому Озері її підтримали й допомогли облаштуватися.
"Звернулася до волонтерів, і вони допомогли мені знайти житло — безкоштовно, до речі".
Втім, зізнається, за рідним домом сумує досі й приїжджає туди за першої нагоди.
