Тетяна на Алеї слави в Миколаєві. Суспільне Миколаїв/Назарій Рубаняк
Тетяна говорить: не здавалася, і на початку 2025 року зверталася до територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки. У результаті доєдналася до 159-ї окремої механізованої бригади.
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google 
«Коли мене взяли, я взяла позивний свого сина — «Гера». Я забрала речі, які були вдома: це одяг, це рюкзак. І коли мені сказали фразу: «Ти навіщо сюди прийшла?», в сотому ВОЗівійськово-облікова спеціальність «стрілець» у Збройних Силах України, я їм відповіла, що я повинна, повинна пройти цей шлях», — говорить Тетяна.
Тетяна біля трофейного танку в центрі Миколаєва. Суспільне Миколаїв/Назарій Рубаняк
Під час перших випробувань у війську було важко, але мала витримати заради сина, говорить Тетяна.
«Коли пройшла стрес-смугу, багато хто не вірив. Казали: “Після тиску, куди ти лізеш?” І коли я перша з усіх пройшла, серце вилітало, руки трусилися. І коли я скинула каску і бронік, я відчувала себе крутою».
Каже, далі її направили на Вовчанський напрямок.
«Бомбили навкруги. Слава богу, в нас не влучали. Клала руки ось так і думала: “Боже, хоч би вижити, хоч би вижити”. Коробочку уявляю над собою і з сином балакаю», — говорить Тетяна.
Тетяна з посестрами та побратимами. Особистий архів Тетяни
У війську готувала для бійців.
«Ми самі наводили лад. І коли я зробила кухню з нічого взагалі, то хлопці назвали мене “Наша принцеса третьої роти”. Була їм і мамою, і сестрою, і психологом. От вони приходили і плакали, так, було і таке».
Каже, не забуде, як тікали від російських дронів. Та навіть тоді думала, що треба нагодувати побратимів.
«І ми навіть знайшли поле кукурудзи. Я кажу: “Хлопці, кукурудза”. А вони кажуть: “Давай”. Вилазимо з хлопцем, наламали качанів. Над нами літають, а ми ламаємо качани, всі у пиляці чорні. І кидаємо в машину. Нам і хотілося, і боялися ми. І ми оці качани кидали в машину. І привезли, ще й ними накормили хлопців», — каже жінка.
За словами Тетяни, повернулася до цивільного життя через проблеми зі здоровʼям і на прохання доньки.
«І я подумала: “Кому моя донька потрібна?” Ну, тільки мені, і я прийняла таке рішення, що вже досить».
Далі була реабілітація. Тетяна була на ретриті за програмою «Амазонки» з психологічної підтримки жінок-ветеранок.
«Я була на Говерлі й знайшла кицьку. І вона живе у мене зараз. Я її назвала Говерлою. І це талісман амазонок. Я так думаю, це мій син зробив мені такий подарунок», — говорить ветеранка.
Показує свої нагороди, але більше згадує про відзнаки сина.
«Після загибелі сина, він отримав орден «За мужність» ІІІ ступеня. Дуже боляче, звичайно, але я завжди пишалась своїм сином. Його немає. Але мені завжди здається, що він поруч зі мною«, — каже жінка.
