Фото Олександра та Світлани. Суспільне Миколаїв/Ірина Олехнович
У липні 2024 року Олександр Токарський отримав повістку.
«Він не збирався ні ховатися, нічого. Він пішов, пройшов медкомісію. А ще його хотіли забрати там на наступний день. Він каже: “Ні, в мене є справи”. Ми у сина робили ремонт. Йому дозволили декілька днів побути вдома, і потім він поїхав, був в учбовому центрі. Там вибрала його 95-та десантно-штурмова бригада, хоча йому було 48 років. Ну, десантник такий собі, якщо чесно, у віці. Але, пройшовши навчання, їх відразу вивезли в Курську область», — розповідає Світлана.
На Курщині військовослужбовець дістав своє перше поранення, каже жінка.
«В ногу уламки. Їх даже не витягували, настільки мілкі були. От він всього лиш пару днів побув в лікарні і знову повернувся туди — на позиції. Ще в листопаді, коли йшли на позиції, вони були без телефонів, без жодного зв’язку. Я завжди чекала 10 днів, а потім, є гаряча лінія бригади, я завжди дзвонила і запитувала. Говорили, що в списках, в “поганих” списках його немає, значить, на позиції все добре».
Дружина загиблого Світлана. Суспільне Миколаїв/Ірина Олехнович
У грудні Олександр тривалий час не виходив на зв’язок з позиції, а згодом зателефонував з лікарні в Сумській області, каже дружина.
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google 
«В нього поранення. Ну, знову ж таки, їх штурмували північнокорейці, закидували гранатами їхню позицію. Він розповідав, що були загиблі, напевно, на їхній позиції всі були поранені», — згадує Світлана.
«Всі, хто був поранений, намагалися винести тих хлопців, які загинули, і їх тоді змогли евакуювати. Вони одне одному допомагали, щоб добратися, тому що там декілька кілометрів треба було йти до точки евакуації, куди може приїхати бронемашина».
Через три тижні в лікарні Олександра відпустили додому в Миколаїв на реабілітацію. 14 лютого військовослужбовець повернувся на службу в Житомир.
«Він поїхав туди, і їх, знову ж таки, відправили в Курську область. І 21 лютого він подзвонив, що ми йдемо на позиції, знову ж таки 10 днів», — каже жінка.
«А потім уже з 8 березня він мені написав, що Саша перестав виходити на зв’язок. 10-го я ще дзвонила на гарячу лінію, мені нічого не сказали, в списках ні загиблих, ні безвісти, ні поранених він не значиться. Тобто, можливо, що він до сих пір на позиціях».
13 березня 2025 року, каже Світлана, отримала сповіщення, що чоловік зник безвісти.
«Звичайно, ми вірили, надіялися, що, можливо, все-таки, хоча полон — це дуже страшно і важко, але все одно надіялися, що може хоч так буде. Хоча чоловік говорив, що 95-та бригада, типу, елітна бригада, їх в полон ніхто не бере. Зустрічаються хлопці з 95-ї бригади і з Курського напрямку в полоні. Моніторили оці всі кацапські канали, в нас Telegram-каналів багато пошукових є. Завжди отак день починався: ранок починався з цих каналів і закінчувався так само», — каже жінка.
Прощання із загиблим військовослужбовцем. З особистого архіву Світлани
Підтвердження про загибель чоловіка надійшло Світлані через півтора року — 4 серпня 2026-го. У документах йшлося, що смерть була миттєвою.
«Коли вже я отримала протокол огляду тіла, то там було написано, що загинув від вибуху сильної кінетичної сили. Дуже багато в нього було в тілі уламків, турнікет на нозі і рука була перев’язана. Тобто він ще раніше, виходить, отримав поранення на позиціях. Загинув від сильного вибуху і від осколкових поранень, смерть настала миттєво».
Звістка про загибель чоловіка спустошила її, розповідає Світлана.
«Я не жалкую про свою боротьбу — я боролася, як могла. Ми всі боремося за їхнє повернення, за повернення всіх. Але це страшно все одно, наче я і розуміла, що, можливо, загинув. Такий варіант я теж допускала, але все одно вірила і сподівалася. Ти не знаєш, як далі буде твоє життя, як ми планували. Весілля в нас було, але ми думали, буде років 20-25, ми підемо повінчаємось», — розповідає Світлана.
На згадку про чоловіка у Світлани лишилися його вірші.
«Це він мені написав вірш, і коли зник, я зробила татуювання — це вірш, який він мені написав колись в молодості. Значить, що він завжди… він і так завжди поруч, в моєму серці, але, можливо, якось через якийсь біль, я собі, от вічне нагадування. Це буде завжди зі мною. Ну, нагадування про нього, про наше життя».
Військовий кітель Олександра. Суспільне Миколаїв/Ірина Олехнович
У день, коли прийшло сповіщення про загибель, з відпустки повернувся син Олександра — Олексій. Хлопець згадує, як Світлана розповіла про загибель батька.
«Я не можу передати це, як вона зробила, вона трохи дрижала і я інстинктивно її обійняв. Ну, це був жах. Це був якийсь такий більш невимовний такий страх, бо тієї людини, на яку ти намагався чекати і заради якої виходив на мітинги, і тримав плакати, що всі повинні повернутися живими, що його тепер просто нема».
Світлана та Олексій під час акції-нагадування про безвісти зниклих військових. З особистого архіву Світлани/Ірина Олехнович
Олексій розповідає, любив поратися разом з батьком на городі за інтелектуальними розмовами. Олександр був для сина наставником.
«Коли я побачив саме оцю форму і речі, які від нього залишилися, я відчув певний смуток, бо це як певна втрата дечого важливого в твоєму житті, оскільки в мене були мама і тато, які проводили зі мною вечори», — говорить Олексій.
«Тато навчав мене різної фантастики наукової, розповідав мені про весь світ і все, як в ньому відбувається. А мама весело проводила зі мною час і виховувала, як хорошого сина. І отут дечого немає. Просто певний сум».
