Світлини Олександра Жиброва. Суспільне Львів/Олександр Федоров
Після дев’ятого класу хлопець пройшов військово-лікарську комісію та вступив до авіаційної спортивної школи, де опанував легкомоторний літак Як-52 і стрибки з парашутом. Далі було навчання за спеціальністю «військова льотна справа» у Харківському національному університеті Повітряних сил імені Івана Кожедуба.
«І по життю польоти — це його стихія. Це, я не знаю, той, хто коли-небудь сідає за штурвал літака, вже з цієї, так би мовити, адреналінової голки вже не може зістрибнути. Це треба відчувати, це треба бачити — те, що бачать вони, і як воно то все відчувається. Їхня професія — вона доволі важка, вона фізично важка, бо це дуже великі навантаження на пілота, на льотчика, коли він піднімає в небо літак», — говорить Оксана.
Спочатку Олександр був звичайним льотчиком, а після переведення до частини в Кропивницькому став інструктором. Після цього Олександр перевівся до 299-ї бригади. Там пройшов шлях від старшого льотчика і командира ланки до заступника та командира ескадрильї — очолював спершу першу, а згодом і другу ескадрилью бригади.
«Тобто через його руки пройшли практично всі хлопці, які були на той період у нашій частині. До речі, із них щонайменше 16 уже Героїв України».
Дружина Олександра Жиброва Оксана. Суспільне Миколаїв/Хаіндрава Нікіта
Для молодих льотчиків Олександр Жибров був як батько, каже дружина.
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google 
«Саша доволі спокійний. Він виважений, і коли дивишся на нього, то доволі суворий, але насправді то не так. Він м’який, дуже толерантний, людяний. І міг найпростішими словами пояснити якісь там їхні справи. Наприклад, коли вони щось не розуміли, коли йшла підготовка до польотів у хлопців, вивчали те, що вони мали робити, готувалися до того. І коли щось не розуміли, то Саня допомагав і дуже просто то пояснював. Простими словами, без напруги, без крику», — згадує вона.
«Перший і останній аеродром»
24 лютого 2022 року Олександр Жибров керував виведенням літаків 299-ї бригади з-під ударів у Миколаєві до Кропивницького. Звідти він вилетів на бойове завдання, під час якого літак військового підбили російською ППО.
«Саме, знаєте, він повернувся на той перший свій аеродром, звідки він робив свої перші вильоти як військовий льотчик. Він звідти почав, і там шлях його як льотчика і закінчився. Це був його останній аеродром, з якого він підняв свій літак. Перший і останній», — говорить Жиброва.
Світлини Олександра Жиброва. Суспільне Миколаїв/Хаіндрава Нікіта
Свій підбитий штурмовик Су-25 Олександр Жибров направив у колону російської військової техніки, яка прямувала в бік Херсона. Часу на катапультування в чоловіка не було, розповідає Оксана.
«Цей бойовий виліт був пов’язаний із тим, що вони мали розшукувати колони, які рухалися зі сторони Криму, і ліквідувати їх. Тоді мова не йшла про те, щоб берегти льотчиків. Тоді вони йшли безпосередньо на колони, на бомбардування колони. Вони йшли фактично на смерть», — каже вона.
«Там, я не знаю, хлопці казали, там були тисячі тих машин. І завдяки саме тому, що вони тоді працювали в колону, вони дали можливість хоча б на певний період зупинити її. Це не було таке вже різке просування, як вони дали можливість перешикуватися, прийняти бій якось швидше».
Олександр Жибров. Особистий архів Оксани
Остаточно надію на повернення чоловіка втратила 15 березня, каже Оксана, коли на сайті Чаплинської громади повідомили про загибель і поховання Олександра Жиброва.
«Я безмежно вдячна тим людям, які, ризикуючи своїм власним життям, шукали наших льотчиків. Вони знайшли обох наших хлопців — мого Саню і капітана Щербакова. Два Сан Саничі. Одному — 42, другому — 24. Вони їх поховали. Потім вже за обміном ми отримали тіла. А через рік перепоховали Сашу в Кропивницькому», — говорить Оксана.
Оксана Жиброва розглядає світлини Олександра. Суспільне Миколаїв/Хаіндрава Нікіта
Про ризики служби та війну, яка для родини тривала з 2014 року, Олександр удома майже не розповідав: за сімейною домовленістю роботу залишали за порогом квартири, а на всі розпитування чоловік відповідав, що в нього «все чудово».
«Щодо любові Сані до неба, це можна говорити годинами, наскільки це по ньому було видно, коли він літав. Тобто він приходив настільки збуджений, очі горіли, і було видно, наскільки то його захоплює, наскільки то є його стихія, його життя, скажемо так», — говорить дружина.
Оксана каже, підтримувала всі рішення Олександра.
«Польоти — це його стихія. І коли людина цим живе, тобто говорити йому про те, що не треба того робити, не ризикуй… Він тобі скаже: “Та, звичайно, це все добре, я не ризикую, воно так має бути, це під контролем, не переживай, все буде добре”».
Пам’ять про Олександра — не тільки як командира, а й чоловіка та батька
Найголовнішим для Олександра була сім’я, пригадує дружина.
«І він здебільшого йшов за тих, кого любив: за нас, за свою сім’ю, за своїх друзів, за побратимів. Наша донька Марічка для нього — це його маленька принцеска, він нас обох оберігав від усього. Він нас так леліяв. І в них із Марічкою був певний зв’язочок. Він дуже хотів сина певний період, але коли з’явилася Марія, то він просто її на руках носив, пилинки з неї здував», — говорить Жиброва.
Олександр Жибров разом з донькою Марією. Особистий архів Оксани
Після загибелі чоловіка Оксана Жиброва тримається заради доньки.
«Тримає мене тут виключно Марічка. Те, що в неї має бути мама сильна, поряд хоч одна людина, на яку можна нині спертися, за яку можна сховатися. І в неї має бути хоч частинка того дитинства, яке в неї вкрали. І зараз, чим вона старшою стає, тим вона більше схожа і характером на тата, і часто ловиш міміку, його манеру розмови», — каже Оксана.
Окрім присвоєного 19 жовтня 2026 року звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка»Звання Герой України присвоюється громадянам України за здійснення визначного геройського вчинку або визначного трудового досягнення. Герою України вручається орден «Золота Зірка» за здійснення визначного геройського вчинку., підполковник Олександр Жибров посмертно нагороджений орденом Богдана ХмельницькогоОрденом Богдана Хмельницького нагородужють громадян України за особливі заслуги у захисті державного суверенітету, територіальної цілісності, у зміцненні обороноздатності та безпеки України. ІІІ ступеня, «Комбатантським хрестом»Нагороджуються: військовослужбовці Збройних Сил України зі статусом учасника бойових дій при звільненні з військової служби за станом здоров’я; військові, які брали участь у відбитті збройної агресії проти України і вже звільнені з військової служби за станом здоров’я., а також президентською та обласною відзнаками за оборону України й захист Миколаєва.
«Виключно гордість і невимовний біль у зв’язку з тим, що ти не можеш особисто розділити цю радість, це визнання, бо нічого не може замінити живу людину. Саме цього зараз дуже сильно не вистачає. Коли ти приходиш додому і розумієш, що немає тієї людини, якій ти міг повністю все розповісти, нічого не приховуючи. Того, хто приймав тебе такою, яка ти є», — каже жінка.
Олександр Жибров разом з донькою Марією. Особистий архів Оксани
«Ти не ховався, не надягав маски. Він приймав саме тебе такою, як ти є. І це найголовніше, коли є розуміння і коли є відчуття один одного в сім’ї. Тобто я завжди знала, що в мене є опора».
