Хода надії та пам’яті у Південноукраїнську 27 червня 2026 року. Суспільне Миколаїв/Надія Ковтан У Південноукраїнську, що на Миколаївщині, 27 червня відбулася хода надії та пам’яті. До акції долучилися родини загиблих військовослужбовців, рідні військовополонених і людей, яких вважають безвісти зниклими.
На заході побували кореспонденти Суспільного.
Хода розпочалася хвилиною мовчання на пам’ять про загиблих українських військових і благословенням пастора Валентина. Після цього учасники рушили вулицями міста.
Хода надії та пам’яті у Південноукраїнську 27 червня 2026 року. Суспільне Миколаїв/Надія Ковтан
Попереду колони йшли організатори, далі — родини загиблих військових, рідні полонених і безвісти зниклих, позаду — люди, які прийшли висловити підтримку. Ходу супроводжували правоохоронці.
Учасники акціїї несуть портрети своїх рідних. Суспільне Миколаїв/Надія Ковтан 
Люди в футболках з портретами своїх рідних. Суспільне Миколаїв/Надія Ковтан
Учасники несли державні прапори та портрети своїх рідних — синів, чоловіків, братів і батьків. Дехто з людей прийшов у футболках із світлинами військових. Протягом ходи через гучномовці оголошували імена та прізвища військових, які перебувають у російському полоні або мають статус безвісти зниклих.
Учасники ходи несуть прапори. Суспільне Миколаїв/Надія Ковтан
Учасниця ходи Тамара розповіла, що прийшла на акцію, бо чекає звістки про сина Євгена. Військовий зник безвісти під час виконання бойового завдання на лівому березі Херсонщини.
"Вже 26 місяців ніякої звістки. І я дуже вдячна зараз всім цим людям, які вийшли на цю ходу, на підтримку нас, родин, наших хлопців, зниклих, які пам'ятають про них. І ми робимо все для того, щоб про них не забули, щоб їх пам'ятали і визволяли, шукали", — говорить Тамара
"Я сподіваюся, що я скоро теж обніму сина".
Люди тримають прапор на акції у Південноукраїнську 27 червня. Суспільне Миколаїв/Надія Ковтан
До ходи також долучилися Наталя та її син Євген, який повернувся в Україну 24 квітня під час обміну полоненими. Зі слів Євгена, він прийшов підтримати родини військовополонених, безвісти зниклих і загиблих військовослужбовців.
"Я не міг бути осторонь цього. Тому що коли я сам був в полоні, я впевнений, що моїх батьків, маму, родичів теж підтримували інші люди. Тому я в знак солідарності сьогодні тут". 
Євген та його мама Наталя. Суспільне Миколаїв/Надія Ковтан
Також чоловік додав, що важливо не втрачати уваги до людей, які залишаються у полоні, та підтримувати їхні родини.
Місцева жителька Ілона прийшла на захід разом із донькою. За словами жінки, вона розуміє, що таке очікування повернення людини з полону.
"Ми довго чекали нашого друга та захотіли підтримати людей, які також чекають, вірять, надіяються, що їхні рідні повернуться додому", — каже Ілона.
Хода надії та пам’яті у Південноукраїнську 27 червня 2026 року. Суспільне Миколаїв/Надія Ковтан
Із Вознесенська до Південноукраїнська приїхала Тетяна разом із донькою. Її чоловік і брат мають статус безвісти зниклих.
"Сьогодні кожен наш крок був заради тих, хто вже навіки став у стрій Небесного війська, і заради тих, хто досі перебуває в полоні чи вважається безвісти зниклим. Ми не маємо права мовчати", — говорить Тетяна.
"Пам’ять про полеглих житиме вічно, а боротьба за повернення живих триватиме доти, доки останній захисник не буде вдома".
Тетяна разом зі своєю дочкою. Суспільне Миколаїв/Надія Ковтан
До акції також долучилася мати старшого лейтенанта Іллі Щербакова, Оксана. Її син отримав смертельні поранення через детонацію боєприпасу у вересні 2024 року.
"Ми об’єднуємося сьогодні, щоб показати силу нашого духу. Ця хода — це обіцянка пам'ятати полеглих, боротися за зниклих та підтримувати тих, хто чекає. Схиляємо голови перед світлою пам’яттю всіх загиблих. Молимося і чекаємо на повернення кожного, хто зник безвісти".
Учасниця акції з квітами. Суспільне Миколаїв/Надія Ковтан
На завершенні акціїї звернулась донька безвісти зниклого військового Вікторія:
"Ми об'єднані одним лихом, однією бідою, ім'я якої — невідомість, біль і тиша. Кожен наш день починається зі слів: "Де ти, рідненький?", а у відповідь лише тиша і невідомість. У когось це триває місяцями, а у когось вже роками. Однаково важко, бо ми не знаємо, де наші рідні, що з ними зараз. І кожен день ми одягаємо на своє обличчя маску з посмішки і йдемо жити новий день".
Також учасники поклали квіти до портретів полеглих військових на Алеї пам'яті.
