Один із зруйнованих будинків у селі Тернові Поди. Суспільне Миколаїв/Юлія Філімон
За словами подружжя, у селі залишаються десятки порожніх будинків, які можна було б відновити для людей, які втратили житло.
«Хоча б перші десять хатин можна було відремонтувати й запросити людей. Дайте людині хоча б гектар землі — нехай вона розвивається. І все було б добре. Але нікому це не цікаво. Навіть натяку немає, що тут є Тернові Поди. Немає. Значить, нас уже ніби не існує», — говорять Євдокія та Віктор.
Село Тернові Поди на Миколаївщині. Суспільне Миколаїв/Юлія ФілімонПовернення додому після деокупації
До повномасштабного вторгнення подружжя вже завершувало облаштовувати господарство. Та після російського вторгнення все довелося починати заново, розповідає Євдокія.
Жінка пригадує, що після деокупації села зателефонувала сусідам, аби дізнатися, чи вцілів їхній будинок.
«Кажу: “Що там моя хата? Ціла? Можна повертатися?” Відповіли: “Усе ціле, можеш їхати”. Ми приїхали, а тут, знаєте, як у “Весіллі в Малинівці”. Нічого немає: ні пральної машини, нічого. Все повиносили, повибивали. Усюди окопи», — говорить Євдокія.
Посічена уламками трансформаторна підстанція в Тернових Подах. Суспільне Миколаїв/Юлія Філімон
Повернувшись, подружжя почало прибирати оселю та двір.
«З хати все довелося вигрібати, бо й у землі були пляшки, усіляке сміття — де вони жили, там і справляли потреби. Смерділо. Ну що ж, зробили, побілили, як кажуть: “Більш-менш жити можна”. У мене є фотографії, яким усе було тоді, і яким стало зараз. Хочемо жити по-людськи, як жили», — розповідає Євдокія.
За її словами, хоча роботи ще багато, все поступово приводять до ладу.
«Зробили вже майже так, як було до війни. Ще меблів не купили, шпалери не поклеїли. Кажу чоловікові: “Не буду нічого робити, бо раптом знову…”. А чоловік каже: “Нічого не буде робити, а корову завела, хоть кричала, що не будеш”», — говорить Євдокія.
Корова відпочиває поблизу господарства. Суспільне Миколаїв/Валентина Гурова«Покинути все ми не могли»
Віктор говорить, що навіть не розглядав можливості назавжди виїхати з села.
«Якщо вкладали руки до війни, ремонтували, усе відбудовували, то як це все просто кинути на вітер? У мене такого не буває. Треба повернутися, треба відновитися й далі жити», — каже Віктор.
Чоловік допомагає дружині доглядати за худобою, а сам займається бджільництвом. Під час війни родина втратила майже все господарство.
«Знаменитий сарай, що тут раніше був, де приліт коло мене був. Тяжко було відстроїти. Так, живемо потихеньку, розвиваємося», — розповідає Віктор.
Віктор зварює металеву огорожу на своєму подвір’ї. Суспільне Миколаїв/Валентина Гурова
За його словами, відновити господарство допомогли міжнародні організації. Норвезька благодійна організація профінансувала придбання трактора.
«Ну, як фінанси виділили, ми купили, звітували і працюємо. Будинок, фасад зробили, всередині майже все. Ну, трошки стримує оця невідома ситуація. Постійно обстріли, постійно ці прильоти, ті “шахеди” літають через нас», — говорить Віктор.
Собаки, качки та півень на подвір’ї місцевих жителів у селі Тернові Поди. Суспільне Миколаїв/Валентина Гурова
За програмою «єВідновлення» родина перекрила дах, встановила вікна й утеплила будинок.
«Ми не знали, що буде “єВідновлення”. Поїхав до Польщі, три місяці працював. Повернулися — усе побите. Кухня ще так більш-менш: дірки позаліплювали. Поки вікна виготовили, ми плівкою їх забили й так жили. Перезимували, вікна поставили. Потім хату почали ремонтувати. Моя мета була одна — повернутися туди, де я живу».
Місцевий житель Віктор. Суспільне Миколаїв/Валентина Гурова«Не знаю, як без корови жити»
Попри пережиті випробування, Євдокія поступово відновила господарство. На подвір’ї знову з’явилися свині, корови та телята. Жінка зізнається, що не уявляє життя без свійських тварин.
«Чоловік загін їм робить, який був раніше, до війни. Це тут курятник був, оце ж був тут приліт, оце все зваляло. А зараз сівалочку купили, волонтери допомогли. Не можу я без корів. Починала з двох, а тепер бачите — вже й корови, і бичечки, і свині. У кожного своє хобі: я люблю корів, свиней, бичків, а чоловік — бджіл».
Порося у господарстві Євдокії. Суспільне Миколаїв/Валентина Гурова
Подружжя, придбавши трактор, самостійно обробляє землю та заготовляє корми. Цього року вони засіяли поля суданською травою та люцерною.
«Корми зараз дуже дорогі. Я торік на корми витратила майже 96 тисяч гривень. Чоловік мені каже: “Варто їх тримати?” А я не знаю, як без корови жити. Усе життя їх тримала», — говорить Євдокія.
Бичок та телята у сараї. Суспільне Миколаїв/Валентина Гурова
Попри це, випасати худобу, за словами жінки, небезпечно через нерозірвані боєприпаси.
«От навіть, я ж кажу, пасла корів. Усе вже, ніби, обходили — там нічого не було. А тут приїжджали рятувальники, казали: “Дивіться обережно, бо скидають міни”. Корова підійде — їй же не скажеш: “Не йди”. І тоді не стане корови. То я раніше відпустила б її, хай собі пасеться, а тепер стоїть на прив’язі. Ми самі їздимо, косимо траву»
Корова пасеться на ціпку. Суспільне Миколаїв/Юлія ФілімонПасіка, яка пережила окупацію
Особливе місце у господарстві посідає пасіка. Після повернення додому Віктор знайшов лише кілька вцілілих перекинутих вуликів.
«Вуликів багато побито було. Ми сюди як приїхали, два чи три вулики знайшов перекинутими. Я навіть не очікував, що там є бджоли. Я їх зібрав, утеплив. Приїхали рано навесні й почали вже відштовхуватися від того, що було. Така воля: хто любить трудитися, той трудиться», — говорить Віктор.
«Приходжу до них, питаю: “Як ваші справи? Можна до вас подивитися чи не можна?” Жінка буває підслуховує і каже: “Ти так до мене не говориш, як до них”».
Пасіка Віктора у Тернових Подах. Суспільне Миколаїв/Юлія Філімон
За його словами, бджіл доводилося додатково підгодовувати, щоб вони не загинули. Також Віктор засіяв ділянку біля комах фацелією, щоб забезпечити їх медоносними рослинами.
«Тут виходиш вранці, я й до війни садив фацелію на цьому самому місці, а аромат насичений, легені дихають гарно», — говорить чоловік.
За словами Віктора, саме господарство дозволяє родині виживати.
«У мене пенсія три тисячі гривень. У місті на ці гроші не проживеш. На роботу мене вже ніхто не візьме — мені 65 років. То краще я тут буду працювати й потроху заробляти».
Бджоли повертаються до вулика. Суспільне Миколаїв/Юлія Філімон
Віктор шкодує, що після початку бойових дій більшість жителів виїхала.
«Просто треба було людям пояснити, що села будуть відновлюватися, а сказали, що села ніхто не буде відновлювати. От і все», — говорить чоловік.
«Хочеться жити по-людськи»
Євдокія народилася у Тернових Подах, а її чоловік переїхав сюди із Чорнобаївки. За її словами, навіть якби з’явилася можливість переїхати до міста, чоловік навряд чи погодився б.
«Кажу йому: “Якщо запропонують переїхати, що будемо робити?” А він відповідає: “Я в місті не можу. Сидіти в квартирі, нічого не робити”. Тут, каже, вийшов надвір — усе цвіте, пахне, солов’ї співають, фазани бігають, зайці, бджоли дзижчать. Що ще треба? Я не знаю. Мені здається, кращого нічого нема», — каже жінка.
Подружжя Євдокія та Віктор. Суспільне Миколаїв/Валентина Гурова
Євдокія також каже, що не проміняла б сільське життя на міське.
«Я ніколи не поміняла б село на місто. У селі все своє. От буває, хліба куплю, а так — яйця, молоко, сир, вершки, сметана. Навіть якщо грошей немає — проживеш. Пішла качку зарубала, качки закінчилися — є свині. З голоду не помреш, як кажуть», — говорить жінка.
Коти на подвір’ї у селі Тернові Поди. Суспільне Миколаїв/Валентина Гурова
Втім, життя у селі залишається непростим, додає Євдокія. Маршрутне сполучення з Терновими Подами відсутнє. До найближчої зупинки у Любомирівці — три кілометри. Таку ж відстань доводиться долати до поштового відділення.
Власний автомобіль, каже жінка, нині фактично є необхідністю.
«Добре, що є свій автомобіль, то ми можемо виїхати до міста. А якби його не було, це було б дуже складно. Хочеться жити по-людськи, поки ще є здоров’я. А там хто його знає, що буде далі. Головне, щоб уже ця війна закінчилася. І щоб усього цього не було, щоб настала якась стабільність».
Один із пошкоджених будинків у Тернових Подах. Суспільне Миколаїв/Валентина Гурова
Однією з найбільших проблем подружжя називає відсутність централізованого водопостачання. Питну воду родина привозить із села Шевченкове, а для господарства використовують воду зі свердловини.
«Беремо воду, щоб попити: бочку оце завеземо, наточимо. Для господарства зробили свою свердловину. Вона буває мутною. Ну, якщо часто й багато поливаємо щось, то нічого. А буває, як піде така мутна вода. Ну, коровам вистачає. У спеку потрібно одна-дві тонни води на день», — говорить Євдокія.
Запас води біля будинку. Суспільне Миколаїв/Валентина Гурова
Євдокія сподівається, що Тернові Поди не залишаться покинутими.
«Хотілося б, щоб хоч хтось приїхав і сказав: “Давайте завеземо сюди людей”. Тоді була б хоч якась надія. Але, мабуть, це навряд чи станеться»
Місцева жителька Євдокія. Суспільне Миколаїв/Валентина Гурова
Сьогодні у Тернових Подах залишилися лише семеро жителів. Попри відсутність дороги, водопостачання та інфраструктури, вони продовжують відновлювати оселі, тримати господарство і чекати часу, коли село знову оживе.
