Село Новогригорівка. Суспільне Миколаїв/Юлія Філімон
Місцевий житель Анатолій каже, що не планує залишати рідну домівку, попри всі труднощі.
«Звідси я їхати не хочу. Рідна хата. Кудись їхати сенсу немає. Ну, з іншого боку, якщо я тут один залишуся. Аби були люди, аби сюди хоч хто-небудь ще десь заїхав».
За словами чоловіка, нині у селі залишилися лише три сім’ї.
«Виїхали, тому що тут літало ж так. Терпіли, скільки можна. Тут і вбивало людей, і корови попадали. Оце по пальцях перерахувати (тих, хто залишився — ред.): нас троє, Люба, Гена — двоє, і тут ось ця хата, і ще троє їх теж. Три сім’ї, по два-три людини», — говорить Анатолій.
Місцевий житель Анатолій. Суспільне Миколаїв/Юлія Філімон
Однією з найбільших проблем Анатолій називає відсутність транспортного сполучення.
«Якщо кудись вибратись, то це, якби, не наша, а загальна така проблема. Тут, якщо отак наймати машину, то до станції від 500 гривень», — каже чоловік.
На дверях старої будівлі зберігся напис: «Обережно, розтяжка». Суспільне Миколаїв/Юлія Філімон
З його слів, у селі магазину немає, найближчий — у сусідньому Давидовому Броді. Дістатися туди можна лише машиною, велосипедом або пішки. Тому, каже Анатолій, купують продукти на тиждень.
Чоловік розповідає, що повернувся до Новогригорівки рік тому.
«Я тут народився і виріс. Хата, на диво, збереглася. Судячи з того, як зараз на лінії бойового зіткнення все стирається, ну, в принципі, якби, жити можна».
Кішка сидить на підвіконні будинку. На віконній рамі лежать уламки . Суспільне Миколаїв/Юлія Філімон
Родина живе завдяки пенсії та грантовій допомозі. На отримані гроші придбали молодняк птиці, обладнання для господарства та матеріали.
«Чорні (кури — ред.) — то старі, то вже їм рік, вони несуться. Вони нас годують. А оцей молоднячок — їм ще трьох місяців немає, оце якраз грантові. Ото кормушечки, поїлочки — ото все куплено за грантові гроші. Там волонтери поставили, тут дали на дрова теж 12–19 тисяч, держава дала. Ну, отак якось живемо», — розповідає Анатолій.
Кури, яких вирощує родина Анатолія. Суспільне Миколаїв/Юлія Філімон
Воду чоловік бере зі свердловини.
«Воду отак включаємо — і це в нас водопостачання. Скільки включено, стільки й тече. Там 14 метрів, вода не вибуває. Якщо не лінуватися, то жити можна», — говорить Анатолій.
Анатолій набирає воду. Суспільне Миколаїв/Юлія Філімон
«Сама основна проблема — що не знаєш, що буде далі. Всі пороз’їжджаються, ну, хутір буде. Якось на хуторі жити одному — воно не дуже».
Біла Криниця: вціліли всього два будинки
Наступне село по трасі вглиб Миколаївщини — Біла Криниця. Колись тут було 240 жителів, а зараз залишаються до 40 людей.
Після окупації та бойових дій у 2022 році вціліли всього два будинки. Ті, хто повернувся додому, відбудовують житло та відновлюють господарство. Водопостачання — лише часткове, інфраструктури немає. Не працюють школа і дитячий садок.
Зруйнований будинок та спалений автомобіль у Білій Криниці. Суспільне Миколаїв/Юлія Філімон
Місцева жителька Любов пригадує, що до війни її подвір’я було доглянутим і засадженим деревами та квітами.
«Садили з дідом ягоди, квіти і виноград, облаштовувалися. Це прильоти оце й тут були, і там ями кругом були. Ось там ями, посеред городу — там страшне. Он колодязь знесло геть», — говорить Любов.
Місцева жителька Любов. Суспільне Миколаїв/Юлія Філімон
За її словами, нині люди живуть завдяки пенсіям та допомозі благодійних організацій.
Минулого року жителям привозили паливні брикети, цього ж року держава виділила гроші на придбання дров. Водночас продуктову допомогу вже не отримують.
Пам’ятник загиблим у Другій світовій війні на тлі зруйнованої будівлі під час повномасштабного вторгнення. Суспільне Миколаїв/Валентина Гурова
Щоб зняти пенсію чи потрапити до лікаря, доводиться їхати до району.
«Це щоб найняти машину — треба заплатити тисячу гривень. Он у Мурахівці є амбулаторія та лікар. Пишуть: “Приїжджайте, видамо гроші, безплатно ліки видаються”. А хто туди добереться? Хліб теж, як їдемо в район, то накупляємо».
Троє котів сидять на кам’яній огорожі у сільському дворі. Суспільне Миколаїв/Юлія Філімон
Любов розповідає, що разом із чоловіком евакуювалася після поранення у червні 2022 року.
«Ми виїхали, якраз була Трійця — 13 червня 2022 року. Мене якраз 9-го поранило. Тоді в лікарню нас завезли. За нами із Кривого Рогу приїхав племінник чоловіка та забрав. То ми там були рік, а тоді дід сказав: “Їдемо додому”», — каже жінка.
Любов біля свого будинку, який зазнав пошкоджень внаслідок бойових дій. Суспільне Миколаїв/Валентина Гурова
Повернувшись, подружжя побачило майже повністю зруйнований будинок.
«Як приїхали, так узагалі в шоці були. Їхали — було ціле. Ну, де-ні-де там хати, де прильоти були прямо в дім, то погоріли. А так ще ж були цілі. Ну, а тоді приїхали — все побите».
Понівечена обстрілами оселя. Суспільне Миколаїв/Валентина Гурова
«Жахнулися: де жити? Там, у сина приїхали — стоїть дім. А що вже — крівлі немає, знесло. В одному куточку стояло ліжко, то ми там з дідом заховалися від дощу, бо більше не було нічого. Миски попідставляли. Та так і пересиділи», — розповідає жінка.
Зруйнований будинок. Суспільне Миколаїв/Валентина Гурова
Дах відновити родині допомогла благодійна організація.
«Приїхали люди, допомогли. “Янгоди Спасіння”, “Люди в біді” — організація. Нам шифер виділили — 50 листів. Своїми силами зробили дах, то вже нам легше було. А вже стелі, там, де все попадало, я потроху сама гребуся. Уже другий рік ніяк не дороблю», — говорить Любов.
Коза на подвір’ї біля зруйнованого будинку. Суспільне Миколаїв/Валентина Гурова
Попри вік, подружжя продовжує відновлювати оселю та тримати господарство.
«Діду вже 77 років, мені — 70. Завела кіз. Поки ворушишся — значить живеш. Як тільки сядеш — одразу всі болячки вилазять. Город садимо. Ой, та й виживемо якось, нічого».
Двоє козенят стоять на старій шині серед квітучого саду. Суспільне Миколаїв/Богдана Будулуца
На городі родина вирощує картоплю, буряки, помідори, огірки. Для поливу використовують воду з колодязя.
Улітку до Любові та її чоловіка приїжджають онуки.
«У парку там у футбол грають. Улітку чути галас — значить, село живе», — говорить жінка.
