Анна Богдан (ліворуч) з вихователькою Зіною. Фото з особистого архіву Анни
Родина змогла возз’єднатися лише після звільнення батьків у середині 1950-х років.
"Пам'ятаю, як тоді мама приїхала — я ще не знала — приїхала тьотя. Тоді, я перший раз поїзд побачила. Та і злякалася. Мама каже: "Дочка, не переживай". Каже: "Це зараз ми приїдемо додому".
Проте перші роки родина ще не могла повернутися додому. Батьки перебували під наглядом та важко працювали на шахті у Казахстані. Наприкінці 1950-х років нагляд зняли, і родина поїхала в Україну.
Василь Богдан та інші чоловіки, звільнені з табору Фото з сімейного архіву 
Розалія Богдан та інші жінки, звільнені з табору Фото з сімейного архіву
Повернутися додому у рідну область не вдалося — колишніх політв’язнів не прописували. Спочатку батьки залишили Анну у тітки у Тернопільській області, а самі поїхали на Миколаївщину, у село Маринівку Доманівського району.
"Я вже перший клас закінчила там. Це вже було 8 років. Тоді мама приїхала, забрала мене. Тут я вже закінчила школу. У 70-му році тата потягнуло на романтику — поїхав на Чорнобильську. А я закінчила технікум. І ми приїхали туди, дали нам теж кімнату, жили. А тоді отримали квартиру", — розповіла Анна.
У Прип'яті Анна вийшла заміж та народила двох дітей: доньку та сина. У 1986 році аварія на ЧАЕСЧорнобильська атомна електростанція змусила родину знову переїжджати. На певний час вони розлучилися, а згодом оселилися у Південноукраїнську. Тут Василь Богдан познайомився з активістом Геннадієм Культою.
"Він підійшов до нас і попросився записати його членом Народного руху. "А ви хто, діду?" А він потім почав розповідати свою історію репресованого вояка УПА. І це було дуже дивно: я перший раз вояка УПА побачив вживу", — згадує Геннадій.
"І він розповів мені свою історію коротко. Розповів, як він потрапив до в'язниці, як судили, репресували, як його били. Як його поранило. Він просто людина честі був. І залишився людиною честі, залишився людиною, пройшовши тюремні тортури".
Громадський діяч Генадій Культа. Суспільне Миколаїв/Надія Ковтан
За його словами, у родині Богданів панувала повага одне до одного. Також у сім’ї шанували Тараса Шевченка.
"Тарас Шевченко в них висів. Висів на стіні, як ікона. Ну, от такі люди є. Дарма, що вони старенькі, але душею були кремезні. Були в них ікони, але нашого пророка українського вони шанували надзвичайно потужно. Вони дуже любили вірші, вивчили Кобзар".
Науковий співробітник міського історичного музею Світлана Корчомна зазначає, що попри усі негаразди Василь та Розалія з молодого віку і до смерті трималися разом.
"Вони так вдвох, ото як познайомилися там на заслані, в Караганді, так вдвох і трималися все життя. І серед чужих людей все життя."
Василь Богдан помер у 2014 році, Розалія — у 2017-му. Подружжя поховане поруч на міському кладовищі.
Розалія та Василь Богдан Фото з сімейного архіву 
Василь богдан у юності Фото з сімейного архіву 
Розалія Богдан у юності та в похилому віці Фото з сімейного архіву
У 2019 році в Україні набрав чинності закон, який визнав воїнів Української повстанської армії учасниками бойових дій. Подружжя Богданів не дожило до цього лише два роки.
Сьогодні їхні фотографії, документи та деякі особисті речі зберігаються у Південноукраїнському міському історичному музеї. Серед них — грамота за заслуги у національно-визвольній боротьбі та медаль учасника Другої світової війни.
"Історія родини Богдан – це не просто минуле. Це нагадування про ціну свободи. На жаль, сьогодні у 21-му столітті українці знову стають жертвами політичних репресій на окупованих територіях. Знову виборюють право на існування у кривавій боротьбі. Ми пам'ятаємо кожного, хто не зламався. Ми продовжуємо їхню справу", — зазначає Світлана Корчомна.
