Дмитро на початку своєї служби в лавах ЗСУ. Фото з особистого архіву Дмитра
Дмитро говорить, позивний «Азіат» отримав, оскільки родом із Середньої Азії.
«По-перше, по рації чутно псевдо, його ні з чим не переплутати — з іншим псевдо. Єдине що, мінус був: коли я прийшов, у нас була позиція з назвою “Азія” і часто плутали. І там хтось по воду пішов: “Азіати йдуть”, та ні, кажу: “Азіати сидять удома”. Було таке комічне», — розповідає військовий.
Із водія — у піхотинці
За військовою спеціальністю Дмитро — водій. Втім, каже, згодом його перевели на посаду піхотинця.
«Поставили печатку — і все. Ніхто нікого не питає. Хочеш не хочеш — є так. Важко одразу, звісно. Фізичне навантаження, тому що я тут майже бронежилет не носив. Тому тільки туди потрапив, у мене одразу почала боліти спина. Ми тут бронежилет брали з собою тільки і автомат, коли їздили в Запоріжжя машину лагодити. А там треба постійно ходити в бронежилеті, постійно в касці, автомат», — говорить чоловік.
Дмитро каже, що через застосування FPV-дронів бути водієм на фронті стало небезпечніше.
«Брат уже кілька разів був поранений через ці FPV. За рік у нього три-чотири машини згорає. Так що і кажу, що водієм зараз теж не так-то й легко бути. Особливо на таких напрямках, як Донецький, Харківський зараз. Дрони долітають далеко».
Після 10 днів на БЗВП у Донецькій області військового перевели на іншу позицію в 24-ту бригаду імені короля Данила.
«Ми були там 45 днів. Мене перевели в піхоту — гранатометником. І так і потрапив. Потім на нуль», — розповідає чоловік.
13 місяців на позиції
Перший раз на нуль військовий вийшов 24 лютого 2025 року.
«Пробув там 30 днів. 26 березня, по-моєму, мене вивели вперше звідти. Після того я був двічі на другій лінії. Копав окопи, покалічив спину і 10 червня зайшов другий раз на позиції. І звідти я вийшов 26 липня. Тобто через 13 місяців».
У підземному укритті намагалися облаштувати побут так, щоб пережити зиму. Проходи закладали мішками, а для сну використовували спальники та ковдри.
«Холоду, як такого, у нас не було. У землі майже все одно тепло якесь є. Зимовий одяг. Так, спали у спальниках, укритих ковдрами — ще з будинків узяли. Збирали всі, які є», — каже Дмитро.
Дмитро стоїть біля вікна. На ньому футболка з символікою 24 окремої механізованої бригади імені короля Данила. Суспільне Миколаїв/Маріетта Мкртчян
На позиції військовим найбільше дошкуляли миші.
«Не можна ні харчі сховати, нічого не можна. Всюди залазять, і по стелях лазять, куди хочеш залазять».
Незабаром до військових прибився кіт. Його забрали на позицію, де він поступово звик до людей і навчився ловити мишей.
«Хоч і знаємо, що не можна тварин тримати на позиції, а його так шкода було: він до нас прибився, холодно було, він прийшов, нявкав під позицією, поки ми його не забрали. Приручили — він таки був спочатку дикий. І потім звик там у нас, і вже тоді сам на руки йшов», — розповідає військовий.
Їжу бійцям скидали з дронів.
«Смаколики нам часто скидали. Могли в банці скинути навіть ананасів, якщо просили. Так, з дрона кидали нам продукти. Інакше ж нам ніяк не вийти, не взяти ні води ніде, нічого. Все скидали дронами».
Контакт з росіянами 
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google 
Дмитро згадує, що перший контактний бій з російськими військовими відбувся 7 січня.
«У кількості чотирьох людей повз нашу позицію пробігли вороги. Вони забрали свого і поверталися назад. У цей момент я підірвав міну — це “Клеймор”. Двох одразу на місці поклав. Потім ми забрали у них документи, зброю, як зазвичай робиться. І через годину бігла ще одна група. Але то якісь спеціалісти були, тому що вони були не в маскхалатах, а в кікіморах», — розповідає військовий.
«Цей останній не добіг. Я його поклав там на місці. Він стогнав, кричав, вони йому кричали: “Повзи”, а він їм: “Я не можу повзти”. І, виходить, я не підпускав їх до себе, тому що могли закидати гранатами нас. Я не пам’ятаю, скільки, 8 чи 10 магазинів я тоді вистріляв. Добре, що автомат хороший, не заклинив жодного разу».
«Азіат» каже, що разом з побратимами брали в полон російських військових.
«Нам надійшов наказ, що в сусідньому підвалі, через дорогу від нас, помітили росіян. Дали команду піти закидати підвал гранатами. Двоє хлопців пішли. Вони (російські військові — ред.) вже кричали: “Здаємося”. І все ж вийшли, і їх у полон взяли, і дроном їх виводили. Забрали у них всю амуніцію, документи. Але вони були вже “трьохсоті”, тому що один там ледве ходив уже, кульгав. Другий, видно, контужений був. Обмінний фонд наш зробили. І так багато таких випадків було. Всього навіть не розкажеш, не згадаєш», — розповідає Дмитро.
Військовослужбовець Дмитро. Суспільне Миколаїв/Ірина Олехнович
Гроші були чи не єдиною мотивацією росіян на війні, каже Дмитро, згадуючи спілкування з полоненими.
«У них своя мотивація. Вони йдуть туди за грошима — заробляти. Вони всі йдуть туди за грошима. У нього на громадянці була професія фельдшера. Отримував він зарплату 80 000 рублів, а в армії отримував він 220 000 рублів. Ось і вся мотивація», — говорить боєць.
«Кажу: “Ти ж прийшов людей убивати?” Він каже: “Ні, я лікар, я рятую людей”. Ну, загалом, отак. Фельдшер — це він так розказував, а насправді хто він був, ми ж не знаємо».
Приліт по позиції
«Азіат» згадує, як на позицію був приліт артилерії.
«Я перебував в іншому кутку позиції, а побратим був саме поруч біля прильоту. І його завалило. Я повідомив рідним, що у нас приліт, що дрони літають і в будь-який момент могли залетіти всередину. Віталік, напарник, виходив на голосовий зв’язок. Я його спитав: “Відкопаєшся?” — “Так, відкопаюся”. Кажу: “Ну, я буду гасити БКБоєкомплект, тому що загорівся БК наш«. Гасив водою БК. Він у цей момент відкопався. Але, на жаль, коли я побачив, що в нього стирчить кістка з ноги і не текла кров, то вже було пізно. Турнікет наклав, але він уже стік кров’ю», — пригадує військовослужбовець.
Побратим помер на позиції. Військовий переніс його до сусідньої кімнати, після чого почалася детонація боєкомплекту.
«Так він і загинув, залишився там на позиції. І я переліз у ту кімнату сусідню, його, звісно, туди витягнув. Він ще там пару хвилин пожив. І потім почав детонувати БК наш. Я так зрозумів, що це був термобар, був удар і полум’я вийшло з однієї кімнати в іншу. Піднялося вгору, я почав горіти. І після того сталася ще одна детонація, була така серйозна, я не знаю, що там вибухнуло. Загалом, вибуховою хвилею загасило це полум’я, просто розвалило позицію і все».
Чоловік опинився під металевими сходами, які, каже, його врятували.
«Дві доби я ще там намагався відкопатися, тому що вилізти не було можливості. Там у кутку була маленька нора, виходить, кіт міг пролізти там і все. Довелося розбирати ці цеглини звідти, щоб можна було вилізти. І так потихеньку, потихеньку і розібрав. За дві доби вже виліз наверх. Сховався в кущах і вийшов на зв’язок із ротним, що я живий», — каже військовий.
Вийти, щоб вижити
Дмитро виходив з позиції останнім.
«Вихід був дуже важкий, тому що треба було йти через весь Часів Яр, цей залишок Шевченківського району. Ішов один, з автоматом, з бронежилетом, але без каски. Каска залишилася на позиції, я не зміг її витягнути. Був завал. Я дві доби пролежав під тим завалом, не знаю, не пам’ятаю навіть. Вважався безвісти зниклим, тому що дрони підлетіли, побачили, що позиція розбита і подумали, що я там теж залишився», — розповідає чоловік.
«Жити хочеться. Треба виходити. Надія завжди помирає останньою. Треба завжди йти. Хоч боляче, не боляче, але йшов, виходив. Потім мене зустрів побратим, і ми вже йшли вдвох, він мене зустрічав у кущах уже за селом. З іншої нашої позиції інші трохи раніше виходили, але один не дійшов. Підірвався, я так зрозумів. Він залишився один, мене чекав дві доби там».
Перебинтована рука Дмитра під час перебування у госпіталі. 24 ОМБр імені короля Данила
Дмитро каже, що у нього обгоріли руки, обличчя, а також була травма плеча.
«Зараз збираюся робити операцію, тому що рука не піднімається. Розірване сухожилля, розірвана губа, де суглоб у суглоб входить. Тепер треба робити операцію, рука не працює. З автоматом я йшов, як із паличкою. Слава богу, вийшли, дійшли до тієї позиції, де хлопці мене бинтували, надавали допомогу», — говорить чоловік.
«Мені пощастило, що хоч воно і неприємно, що опариші з’їдали погану плоть. Вони всі болячки прибрали, це самі лікарі сказали, якби не було опаришів, то могло б загниття бути. Можна сказати, що вони їх вилікували. Просто неприємно, коли вони повзають по руці».
Військовий каже, що в госпіталі його не впізнав рідний брат.
«У мене є фотографії, коли я вийшов, там узагалі ніхто не впізнає. Молодший брат, він у 36-й служить, повз мене в госпіталі пройшов і не впізнав. На 15 кілограмів я схуд. Був 70, а вийшов — 55 був. Це зараз уже трохи ваги набрав, поки за цей місяць тут удома сиджу. Лікуюся», — розповідає чоловік.
Життя після повернення
Наразі Дмитро їздить до лікарні та чекає на висновок від медиків про те, що потрібна операція.
«Хотів поїхати відпочивати, але відчуваю, що не виходить. За часом не встигаю. Поки з цими лікарнями розберешся», — говорить чоловік.
Під час перебування у госпіталі Дмитра нагородили орденом. 24 ОМБр імені короля Данила
Військовослужбовця нагородили кількома орденами.
«Це мені все вручили в госпіталі. Орден “За мужність” дали — більш ніж 400 днів на позиції. Як мені дав зрозуміти сам командир батальйону, що я там рекордсмен у батальйоні був. За той бій нагорода йде “За мужність”, “За хоробрість”. Коли ми покришили трошки спецназ ГРУ російський, це я якраз на позиції був, ми не знали, що це спеціалісти. Просто зібрали документи їхні, а виявилося, що це зниклий спецназ ГРУ. Але вже було пізно, уже ж покришили їх», — розповідає військовий.
Дмитро каже, що з позиції їх не міняли, адже не було людей.
«Так було неодноразово, було так. Ніким замінити. Кожна людина сама за себе відповідає, по-перше. Хто хоче, той знайде собі вихід із положення і піде десь вчитися. Або ті самі дронщики зараз дуже затребувані скрізь. Ті ж самі оператори НРК, тому що ними ж теж хтось керує. Ті ж самі водії, тому що не вистачає водіїв дуже. Хто має вищу освіту, той може піти на офіцера. Все-таки вони в окопі сидіти не будуть».
Дмитро тримає у руках нагороди. Суспільне Миколаїв/Ірина Олехнович
Дмитро говорить, що Україна стала для нього справжнім домом.
«Діти мої тут народилися, дружина моя ж місцева. Я вже українець. Хоча у мене всі прізвища в рідні були українські. У нас усі прізвища на -о закінчуються. Тобто українці, а як там опинилися в Середній Азії, я навіть не знаю. Ні в кого спитати», — розповідає чоловік.
Дмитро каже, що хоче виростити дітей та дочекатися онуків.
«Щоб няньчитися з кимось — тими самими онуками. Виростити дітей, поставити їх на ноги, щоб самостійними стали, нормальними», — говорить чоловік.
