Мати військових Любов Демидчик. Суспільне Миколаїв/Олена Земляна
З перших днів повномасштабного вторгнення Станіслав став на захист країни: звільняв Київщину, брав участь у боях за Чернігів та Бучу. Через рік служби Станіслав поїхав у Золочів захищати диплом кінолога та здобув вищу освіту.
Після цього юнак проходив строкову службу у частині, а у 2024 році зустрів майбутню дружину Вікторію.
"Вона його дуже кохала, там любов була до труни. Вона жила, дихала ним. 14 лютого 2025 року, на День закоханих, народився в них Артемчик — у лютому йому буде рік. Дитині було пів року, син дивиться, що на нас уже терористи надходять, він почав турбуватися і каже: "Я повинен піти туди. Я не буду сидіти".
Світлини Станіслава Демидчика та його родини. Суспільне Миколаїв/Маріетта Мкртчян
Згодом Станіслав, отримавши звання старшого солдата, перевівся до батальйону оперативного призначення "Фенікс". Через рік служби він став командиром взводу.
Світлини загиблого військового Станіслава Демидчика. Суспільне Миколаїв/Маріетта Мкртчян
"Якби я не вистрелив, вбили б мене": життя на передовій
Мати пригадує один момент під час звільнення Чернігівщини, коли Станіслав вбив російського снайпера.
"Сказали, що якби не він снайпера "зняв", то багато б людей загинуло. Він не побоявся, він сміливий, хоробрий хлопець. Перший раз убив людину — у нього шоку не було. Ми з ним розмовляли, він казав: "Мам, вони на нас напали. Якщо б я не вбив би його, вони вбили б мене".
Військовослужбовець разом з побратимами тижнями не виходили з позицій, часто залишаючись без їжі та води, говорить жінка.
"Їм дронами передавали воду, пляшки розбивалися. Вони ходили попід хати голодні, знаходили макарони з черв'яками, мили їх і їли. Спочатку було ще "по-божеськи", а вже в кінці було дуже тяжко", — розповідає Любов.
Світлина загиблого військового Станіслава Демидчика. Суспільне Миколаїв/Маріетта Мкртчян
Востаннє мати бачила сина у липні 2025 року, коли його відпустили у Дніпро на 5 днів.
"Я просто його не впізнала. З маленького хлопчика перетворився у мужика, всі на фронті міняються. Я йому задавала питання: "А ким ти працювати будеш? Підеш в кінологію, чи що?" Він каже: "Мам, я не знаю іншої професії. У поліцію я йти не хочу, не знаю, ким я хочу стати".Закрив собою побратима
Після повернення на службу Станіслава відправили на бойове завдання, з якого він уже не повернувся живим, говорить мати загиблого. Група з трьох бійців потрапила під обстріл снайпера. Куля влучила у потилицю Кінолога, він помер одразу.
"Він прикрив просто свого побратима. Там приїхало з Покровська сім людей на його поховання. І цей побратим Юрій дуже плакав і казав: "На його місці повинен бути я. Вибачте мені, будь ласка", — пригадує Любов.
Тоді поранений Юрій тягнув тіло Станіслава три доби до точки евакуації, оскільки пообіцяв родині повернути його.
Світлина загиблого військового Станіслава Демидчика. Суспільне Миколаїв/Маріетта Мкртчян
Тіло Станіслава відправили спочатку у Миргород, а поховали у Вінниці, де він жив разом з родиною, розповіла Любов Демидчик.
"Його ховали в закритій труні. Я дотепер не вірю. Мій інший син бачив його, а мене не допустили в морг. Як його привезли вже з Дніпра, сказали, щоб мене туди не пускали. Там уже не було на що дивитися. Бачив Євгеній, мій ще один син Віталій, невістка, втім нас з Вікою туди не допустили. Я не бачила свого сина в труні, через то я вірю, чекаю, я з ним розмовляю", — згадує мати загиблого.
"Дуже тяжко матері ховати дитину свою. Чому він, чому не я?".Пам'ять про двох синів
У Любові лишилось двоє старших синів. Середній Євген за день до смерті Станіслава мав їхати до брата на службу, а після трагічної звістки звільнився, бо мав трьох дітей.
"Женя приїхав додому, його звільнили з частини, але перевели на допомогу ЗСУ сюди. Він пройшов ВЛК, на другий день мав вийти на працю, ліг і не прокинувся — зупинка серця. Тепер я боюся, як мені хто-небудь дзвонить. Я вже всього боюсь", — говорить мати.
Світлини військових Станіслава та Євгена Демидчики. Суспільне Миколаїв/Маріетта Мкртчян
Загинув Станіслав у 22 роки, а його брат Євген помер у 42.
"Ми приходимо на кладовище, плачемо, і прапор просто так бере нас, отак обіймає… Вони не можуть нас обійняти руками. Вони нас прапорами обіймають", — каже Любов Демидчик.
Рідні створили петицію на присвоєння звання "Герой України" Станіславу Демидчику. Підписати її можна за посиланням. Збір підписів триває.
