Військовий, звільнений з полону, Артем Гетманенко. Суспільне Миколаїв/Юлія Голокоз
У російський полон Артем потрапив у 2022 році. Каже, дістав поранення, у Херсоні йому зробили операцію. Згодом чоловіка відвезли у Геніческ, а далі — у Севастополь. Найжостокіше до полонених ставилися у СІЗО №2 у місті Камишин, що у Волгроградській області Росії, говорить чоловік.
"Там нас вже почалися дуже жорстокі допити, тортури, побиття, катування тощо. Я вам скажу, я по життю завжди кремень був, тримався. Я Козеріг — мене не зламати. Я просто собі казав: "Ви можете тільки тіло зламати, а дух ви не зламаєте", — розповідає Артем.
"Мені 5 разів пропонували, щоб я на їхню сторону перейшов. Я кажу: "А як ви собі це уявляєте? Які у мене перспективи? Що мене чекає?" Я розумів, якщо перейду за їхню сторону, то якщо свою країну продасиш, то і їхню продасиш. І вони це теж розуміли".
Артем під час військової служби. Фото з особистого архіву Артема
Артем пригадує, російський "спецназ" бив полонених дубінками та шокерами.
"Просто так (били — ред.), у них не було (пояснень — ред.). Вони били за кожну дрібницю. Вони шукали якусь причину, щоб тебе взяти побити, покарати. Я вам скажу так, мене навіть один раз вивели, побили за те, що я вбив муху. Російську муху просто, у камері. Ось мене за це побили", — згадує чоловік.
Артем каже, били, навіть коли вони хрестились.
"Просто Богу помолитися, ми сиділи (молилися — ред.). Телефонує "камера": "Ти чо, давай, присідай", каже. Тисячу раз, по 5 тисяч раз за добу, і таке було. Це дуже сильний (біль — ред.). Шокери… мене теж дуже багато разів били цим шокером. Били так, що аж на ноги падав. Ти потім заходиш у камеру, а у тебе тіло горілим смердить. Забивали просто страшно".
Через побиття загинуло щонайменше троє людей, каже Артем.
"Шокером забили. Вони били нас так, що вбивали. У прямому сенсі забивали так… За мою "прийомку" були двохсоті. Допити дуже сильні були, мене шокером години дві били кожні 30-40 секунд. Ось так штрикали цим шокером", — каже військовий.
Чоловік вірив, що мама і дівчина чекають на його повернення.
"Віра (допомагала триматися — ред.). Я хотів дуже побачити своїх батьків. Матір найбільше, мабуть. Мене ще тримало, що я сім’ю хотів. Я вже дівчині зробив пропозицію, я її чекав. Я чекав, думав, вона чекає. Повернуся — одружуся. Ось це найбільше мені давало вижити".
Артем Гетманенко з документами. Суспільне Миколаїв/Юлія Голокоз
Рік і дев’ять місяців Артем був у камері ще з п’ятьма полоненими. Пригадує, російська сторона годувала їх тричі на день.
"Годували нас дуже жахливо, так. Нам у прямому сенсі давали три ложки — 100-150 грамів, і те бувало одна вода. Гниле, червиве, цвіле все. За останні пів року вже якість їжі покращили, але кількість залишилася та сама", — каже чоловік.
"Поприходили хлопці, які були по 120 кілограмів, стали по 60. Я у полон потрапив був 87 кілограмів — вийшов 55. Там дуже жорстокі були умови. Бувало навіть так, знаєте, варять картоплю, наллють однієї води, і там одна картоплина була. І шматочок хліба цвілого, в основному влітку. Чорний хліб такий, як клейстером береться. Їсти доводилося".
Артем пригадує, як разом з хлопцями відзначав день народження.
"Мене дуже сильно хлопці підтримували. Коли день народження, я ж вам кажу, три ложки давали. У той день мені хлопці віддавали повністю всю свою їжу — сніданок, обід, вечерю. Ось так, повні тарілки мені сипали. Я кажу: "Та не буду, я не з’їм стільки". Ми розуміли, що їжі мало, але кожним шматочком ділилися", — згадує боєць.
Обміняли чоловіка у 2025 році — під час першого обміну "1000 на 1000". Перед поверненням в Україну його вчергове побив "спецназ".
"Перше, кому я набрав — це мамі. Я набрав мамі. Я вам скажу, я ніколи не плакав у своєму житті, а тоді у мене сльози пішли. У мене була така ейфорія, стільки емоцій. Це важко, не передати просто словами почуття", — каже Артем.
"Це було о четвертій ранку. Нас почали з камер виводити, 44 людини забрали одразу з СІЗО. Нас збивали всіх в одну камеру, докупи, потім в автозак. Вже потім перевозили, потім літаком. Ми знали, що конкретно їдемо на обмін. Це був вже не секрет".
Артем під час звільнення з полону у форматі “1000 на 1000”. Фото з особистого архіву Артема
У російському полоні Артем перебував два роки та дев’ять з половиною місяців.
"Я хотів би сказати тим, хто там перебуває — терпіння. Перемога все одно буде за нами. Головне не ламатися. Знаєте, там, де люди ломалися — мене не зломали. Я це розумів, мене там тримала мотивація", — каже чоловік.
"Я дуже сильно боявся, що коли прийду вже додому, мене тут буде життя ломати. Так воно і вийшло. Скажу, що хто був там навчилися жити, цінувати життя. Хто після полону, поранення важкого, то зрозуміли сенс життя".
