Модульний будинок в селищі Криве Озеро, де живе родина Надії. Суспільне Миколаїв/Федір Бондар
До військової служби Надії родина жила у селі та вирощувала худобу. Після завершення контракту жінка повернулася додому і почала доглядати за онуками.
"Коли почалася війна, усі почали телефонувати: "Мам, що таке?". Я кажу: "Канонада, війна почалася". Нам з військкомату сказали о 08:00 бути у пункті збору. Рюкзаки не встигли зібрати — вже о 08:00 йшли танки по Іванівці та нашій вулиці. Позакопували всі речі, документи, телефон — нічого не змогли взяти. І братові нагороди, і форма — все лишилося в землі. Сподіваємося, що колись приїдемо і все буде ціле", — говорить жінка.
Онучка жінки З особистого архіву Надії 
Онук жінки З особистого архіву Надії
Попри небажання залишати дім, Надія з родиною вирішила їхати.
"Два місяці там пробула і вирішила, що все-таки треба їхати. Почалося полювання на військових та їхні сім’ї. Проїхати через російські блокпости було дуже складно. Речі перевіряли буквально на кожному посту. Найважче — приховати погляд ненависті. Косиночку на голову вдягла — колгоспниця, все…."
Переселенка Надія Лєвіна. Суспільне Миколаїв/Федір Бондар
Зі слів Надії, її брат воює з 2015 року й досі перебуває на службі. Донька жінки також служить у ЗСУ вже рік — вона пішла до війська у Кривому Озері після виїзду з окупації. Нині їй 20 років.
