Артем Собченко — загиблий на російсько-українській війні боєць з Миколаївщини. Колаж Суспільне Миколаїв/Яна Тітуренко "Ма, хто як не я?" — слова, що стали життєвим кредо військового Артема Собченка, який ще з початку бойових дій на сході України став на захист. Він пройшов шлях воїна, не вагаючись жертвував собою заради побратимів, адже був бойовим медиком, командиром та тим, хто вселяє впевненість. В останній день народження він повернувся ненадовго додому, ніби прощаючись. А вже згодом, першого березня 2023 року, загинув у боях за Бахмут. У 2024 році йому посмертно надали звання Героя України.Історією Артема Собченка рідні поділилися із Суспільним.
"Синочок, ти куди?" А він каже: "Ма, на війну". Я кажу, що не треба, щоб дочекався повістки. Ну, як кожна мама. Він каже: "Ма, хто як не я?"
"Я мало що знаю. Знаю, що був снайпером й не мав права нічого розповідати. Я іншим разом плачу: "Синочок, хоча б подзвонив". Він казав, що не може. Просив: "Ма, не плач, як тобі буде важко, я тебе прошу, не плач". Каже: "Ти як плачеш, це для мене ніж по серцю", — пригадує розмови із сином мати Людмила.
Мати загиблого Артема Собченка тримає його портрет. Миколаїв. Суспільне Миколаїв/Максим Місайлов
Дитинство, армія, війна
Артем ріс сміливою дитиною. Мати згадує, коли той травмував собі голову: кров юшила, а він й не заплаче. Хлопець мав чудову пам'ять, полюбляв спорт. У школі посідав призові місця з бігу. Після школи обрав для себе шлях військового — пішов служити. Потрапив до навчального центру й отримав звання молодшого сержанта.
Після служби цивільне життя тривало недовго — розпочалися бойові дії на Донбасі. Артем став добровольцем.
Артем Собченко. Архів родини
У той час він вже спілкувався зі своєю майбутньою дружиною Катериною, яка народила йому сина. Єдина дитина — копія батька, й названа на його честь. У 2019 році пара розійшлася, проте спілкуватися не переставали.
"Дитину безумно любив. Я йому постійно фотографії відправляла. Як батько він був ідеальний: добрий й безвідмовний. Як чоловік — він військовий. Я думаю, що пішов у бойові медики, бо в АТО був командиром відділення, і в нього загинув побратим. Звали його Федір, він був вчителем з Миколаєва, у нього дві доньки. Артем його напевно до кінця своїх днів згадував", — розповідає Катерина.
Артем брав участь у боях біля населених пунктів Широкине, Водяне, Комінтернове (нині Пікузи). Тоді теж було важко, це теж була війна, каже Катерина. Водночас у чоловіка почалися проблеми зі здоров'ям. Після АТО його прооперували: лопнула виразка шлунку, кажуть рідні. А сам він тимчасово вернувся до цивільного життя.
Артем Собченко разом із сином Артемом. Архів родини
Повернення у стрій: від Миколаєва до Соледара
Як почалося повномасштабне російське вторгнення Артем повернувся до служби: захищав Миколаїв, відбивав штурми на Херсонщині. Першу свою контузію, як каже мати, він отримав під Кривим Рогом. Згодом дізнався, що набирають бійців у 77 окрему аеромобільну бригаду. Втім через проблеми зі здоров'ям його не хотіли брати. Боєць був налаштований рішуче.
Артем потрапив до тренувального табору на Житомирщині. Військовий Санич згадує, що люди до нього тягнулися, адже той тверезо розмірковував й вселяв впевненість. В Артема було псевдо Морпіх — на честь його минулої служби. А сам чоловік став бойовим медиком. Після цього військових направили у Соледар.
"Це був кінець 2022 року, перші числа 2023-го. Ми прям з потяга і вперед. Зима, швидко темнішає. Ми з самого ранку в Соледар, хоча нас швидко вигнали. Артем — бойовий медик, але попри це він вмів правильно людьми керувати. Бо командирів вибили буквально за три дні", — розповідає Санич.
"Він мені подарував свій ніж. Досі у мене вдома лежить, я його не мив, ручка обмотана зеленим шнурком".
Артем Собченко. Архів родини
Матері син писав, що важко бути медиком на війні. Під час боїв він витягнув десятки побратимів з-під обстрілів, надавав їм допомогу. Крім того, він вміло керував й обороною проти переважаючих сил найманців "Вагнера", які перебували на відстані сусіднього будинку, згадує Санич.
"Були моменти, коли ми водою з броньовика змивали кров. Вибили нас швидко. І приїхали ми в Очеретяне передихнути. Артем не встиг перевдягнутися, як йому знову треба вперед, командир дзвонить: "Давай". Навіть через "не можу" він встав, і люди, які не хотіли їхати — їхали. І так ми ще раз заїхали в Соледар, але там нас вже подобивали", — розповідає побратим.
Як відчував, приїхав на три дні додому
За рік великої війни Артем не був вдома жодного разу, каже мати. Їй він все казав, що приїде вже після перемоги. Військовий не хотів залишати своїх солдатів. Проте неочікувано приїхав додому на свій день народження 17 лютого 2023 року.
"Він як відчував, їхав додому. З букетом троянд, такий худенький, але гарний. Коли їхали, він дивився тільки у вікно так, наче приїхав попрощатися. Він знав, куди потрапив. Я його спитала: "Синок, диви, депутати не воюють". Він мені сказав: "Ма, я не за депутатів пішов воювати, а за вас. Я не хочу, щоб тут висів прапор кацапів. Хочу, щоб був український прапор", — говорить Людмила.
Прапор з іменем та позивним загиблого бійця Артема Собченка. Архів родини
Вдома Артем постійно згадував побратимів й хвилювався за них. В один момент, каже мати, він вийшов з кімнати, а коли повернувся — очі були у сльозах. "Поки мене не було, вбило молодого хлопця, йому було 22 роки. У нього залишилася дитина — півтора року", — згадує Людмила слова сина.
Останній бій
Бахмут — тут захисники тримали оборону й "дорогу життя" — лінію постачання та евакуації. Через загибель командира взводу Артем став виконувати його обов'язки. Першого березня захисники відбивали російські штурми. Один з бійців залишився на відкритій місцевості, важко поранений у ногу. Артем вирішив самотужки дістати його звідти.
"Артем поліз за тим хлопчиною, надав допомогу. Витягнув, його евакуювали. А Максим (побратим — ред.) підходить, каже: "Морпіх, у мене така чуйка, що буде щось страшне. Давай відступимо". Мій син сказав: "Хто, як не я". І він залишився. Максим відійшов, але недалеко, тому що розумів, що повинен бути поруч. Потім почав кликати Артема, а він не відзивався. Зміг до нього дістатися, втім Артем вже стік кров’ю", — розповідає мати Людмила.
Артем Собченко загинув першого березня 2023 року у бою. Йому був 31 рік.
Портрет загиблого на російсько-українській війні захисника Артема Собченка на Алеї Слави в Миколаєві. Суспільне Миколаїв/Максим Місайлов
Вісім днів родина чекала, щоб тіло доставили до села Єлизаветівка, де Артем прожив більшу частину життя. Мати Людмила говорить, що коли люди зустрічали загиблого, то "бачили на небі янгола, голова якого була схилена набік". А коли відкрили труну для прощання, то голова чоловіка так само була повернута набік.
У 2024 році президент Володимир Зеленьський надав Артему Собченку звання Героя України, а також передав орден "Золота Зірка" його матері.
Мати Людмила та онук Артем під час вручення нагороди загиблого. Листопад 2024 року. Офіс Президента України
