Сержант Вадим Дмитрик та його бабуся на Алеї слави. Колаж: Суспільне Миколаїв У Південноукраїнську 22 січня були другі роковини загибелі сержанта Вадима Дмитрика. Воїну, який добровільно став на захист України, назавжди 27 років. Його батько Олександр, також військовослужбовець, про смерть єдиного сина дізнався через півтора року. Трагічну звістку йому повідомили лише після звільнення з російського полону.
Більше про історію родини Суспільному розповіла бабуся загиблого воїна та мати звільненого з полону Лідія Дмитрик.
Пішов воювати добровольцем: бойовий шлях Вадима Дмитрика
Загиблий військовий Вадим народився 5 вересня 1996 року. Після школи він мріяв навчатися у Києві, втім, не потрапив на бюджет. Деякий час працював у рідному Південноукраїнську на льодовій ковзанці, а згодом переїхав до Львова.
"Він офіційно працював у кавʼярні, а також квартиру орендував із хлопцями з нашого міста. У нього проблеми були зі здоровʼям з дитинства, тому його в армію не брали. Кожний рік він проходив медогляд. Прагнув на ноги стати фінансово, "живчиком" був", — каже вона.
Мати звільненого полоненого та бабуся загиблого воїна Лідія. Надія Ковтан
На початку повномасштабного вторгнення чоловік добровільно долучився до лав ЗСУ. Вадим пробув на фронті два роки, за цей час отримав відзнаку "За мужність і відвагу". До 26 березня 2022 року Вадим був у теробороні, а вже 27-го — на фронті: спочатку у Харківській області, потім у Донецькій.
22 січня 2024 року він загинув внаслідок російського обстрілу на Бахмутському напрямку.
"У мене один син, дітей більше не було, і один внук неодружений. Нема правнуків, обірвалося далі… Надіялися на майбутнє, такий хороший він був… Онук дуже любив Південноукраїнськ, а також природу рідного краю. Дуже добре знав і завжди цікавився історією рідного міста, тому його позивний — Гард".
Світлина загиблого військового Вадима Дмитрика, 19 лютого 2024 року. Південноукраїнська міська рада1055 днів полону
У цей час батько загиблого Олександр перебував у російському полоні. Оскільки його утримували в Росії в інформаційній ізоляції, він не знав, що сина вже немає в живих. На початку великої війни чоловіка відправили у Донецьку область.
"Вони служили в різних частинах: син — у 56-й бригаді, у миколаївській частині, а онук — у 125-й львівській. Але постійно тримали звʼязок один з одним. Аж тут сталася біда — мій син потрапив у полон. Це відбулося вночі на Донеччині, поблизу Пісків, які тоді ще були під нашим контролем. Групу з шести людей відправили на завдання. Їх захопили в полон "кадирівці", — говорить вона.
"Ми про це спочатку не знали. І Вадим, і Саша нас попереджали: якщо немає звʼязку — не хвилюйтеся, ми на завданні. Тому ми самі їм не дзвонили, щоб не нашкодити". 
Світлини Олександра під час служби в ЗСУ. Особистий архів Лідії 
Світлини Олександра під час перебування у полоні РФ. Особистий архів Лідії
У полон Олександр потрапив у ніч проти 31 липня 2022 року. Військові РФ надіслали рідним відео, де було видно обличчя та чути голос чоловіка. Кожен з полонених називав своє ім’я та прізвище, номер бригади.
За словами Лідії Дмитрик, пошуки ускладнювалися тим, що на той час регіонального Координаційного штабу ще не існувало — він працював лише в Києві. Тому родина зверталася до інших структур: поліції, військкомату, СБУ та місцевого Червоного Хреста.
"Коли нам надіслали відео, це вони ще були в Україні. Але ж їх там постійно перевозять з місця на місце, тож ми не знали точного перебування. Звістки про нього надходили рідко, з великим запізненням, але головне — ми знали, що він живий. Інформація завжди була із затримкою: дізнавалися, що він був там-то, а куди повезли далі — не знаємо".
Олександр Дмитрик поруч із мамою Лідією. Особистий архів Лідії
Через рік полону одного з цих шістьох військових вдалося звільнити. Він розповів, що спершу групу повезли у Білгородську область — там полонені пробули три місяці. Згодом виявилось, що Олександр потрапив у Ростовську область і був там півтора року, говорить жінка.
Згодом Координаційний штаб підтвердив, що Олександр у полоні.
"Мені в особистий кабінет надіслали підтвердження, що син в Удмуртії. Тих, хто давно в полоні, відправляють подалі — в Удмуртію, Мордовію, щоб вони не перетиналися з "новенькими" і не дізналися новин, що наші області тримаються. Так звільняють місця для нових полонених. Саме там він і був. А у 2024 році загинув Вадим, але батько про це не знав".
Книга пам’яті у Південноукраїнському музеї, де записані біографічні дані про Олександра Дмитрика, у тому числі про його службу в ЗСУ. Південноукраїнський міський музей
"Мам, дай номер Вадима, я йому наберу, скажу, що повернувся"
Олександра Дмитрика обміняли 20 червня 2025 року. У полоні він пробув 1055 днів, каже його мати.
"Це були багатоетапні обміни. 19-го числа списки вийшли — його не було. Ми ж кожен обмін моніторимо — не потрапив. А тут буквально наступного дня, 20-го, приходить повідомлення зі штабу: "Вітаємо…". Я навіть не відкривала його спочатку, боялася. Побігла одразу в наш центр "4.5.0", дівчата там нас завжди підтримували. Біжу і думаю: а раптом це розіграш? Раптом аферисти? Усе ж буває", — каже жінка.
Олександр Дмитрик після повернення з полону. Особистий архів Лідії
Врешті-решт інформацію про обмін підтвердили, пригадує вона.
"Мене сильно тривожило, я сильно переживала, як же ж сину сказати. Він ж прийде, обовʼязково спитає про Вадима. Це мене весь час турбувало. Думаю, якось його, щоб підготовили, чи волонтери, чи медики, чи хто, бо я боялася, що от такої звістки, щоб не було інсульту, інфаркту, він же ж не 20-річний, йому під 50. І щоб ще з ним нічого не трапилось, якогось приступу".
Олександр Дмитрик після повернення з полону поруч із мамою Лідією. Особистий архів Лідії
Лідія дізналася, що сина направлять у Трускавець, у реабілітаційний центр. Їй сказали, що там будуть психологи та медики, яким передадуть цю інформацію. Проте Олександр подзвонив матері раніше, ще з Києва. Розповів їй коротко, як він.
"Дзвонить і каже: "Мам, дай номер телефону Вадима, я йому наберу, скажу, що я повернувся". Я кажу: "Потім, потім…". Мені радили не казати. Вже у Трускавці йому сказали. Знаєте, у полоні вони найбільше переживають, щоб батьки дочекалися. Ми ж пенсіонери, здоров'я не те. Буває, що батьки не витримують, помирають. А тут вийшло навпаки: батьки витримали, дочекалися, а дитини немає", — ділиться Дмитрик.
Світлина Вадима Дмитрика (посередині) на Алеї слави у Південноукраїнську. Надія Ковтан
Знайомі Лідії 22 січня прийшли вшанувати загиблих біля Дошки вічної пам’яті. Рідні та близькі згадують про Вадима, як про добру, ввічливу та чесну людину. Лідія додала, що він з дитинства любив спорт, зокрема катався на санчатах, ковзанах, роликах, скейті та велосипеді. Також був учасником ГО "Клуб спортивного туризму "Азимут".
