Сергій Петрик під час служби у Маріуполі у 2022 році. Особистий архів Сергія
Чоловік каже, спали прямо на холодній підлозі. З одягу на ньому були лише підбушлатник, флісова кофта і штани.
"Води немає, нічого немає. Вмивалися — брали конденсат з вікон. Руки мочили та вмивалися. Потім калюжі там знайшли — дощ саме пройшов, то з калюжі брали воду, щоб трошки чи руки помити, чи обличчя. Питної води не було, давали нам по три кружки на день спочатку. Потім почали привозити бідон води, але нас там дуже багато, стаєш у чергу. І то так п'єш, а коли буде інша вода — не знаєш".Допити та побиття: Ряжськ
З Оленівки полонених завантажили в машини і повезли до Таганрога.
"Там знову прийомка, знов добряче побили. У Таганрозі я теж був недовго, буквально пару днів. І вже звідти літаком, на холодній підлозі, потрапили ми до Рязанської області, у місто Ряжськ, такий невеличкий населений пункт. Повідморожували хлопці собі — хто ноги, хто сідниці — бо дуже холодно. Нас позв’язували: очі скотчем заліпили, руки скотчем", — каже Петрик.
У Ряжську чоловік пробув 10 місяці. Там росіяни влаштовували допити по два-три рази на день. За його словами, полонених били електрошокерами, кийками та пропіленовими трубами.
"Викликали мене на допит до слідчого — в нього така запальничка, як пістолет. Це він підкурив і в коліно, щоб розповідав: хто я, що я, де я. Дізналися, що я колишній співробітник "Беркута", то дуже сильно били: чому не поїхав, чому не втік у Крим, ти ж типу своїх там кинув".
Сергій згадує діалог між ним та росіянином:
— А чому ти пішов воювати?
— Як чому? Мені принесли повістку.
— Треба було не йти.
— Як це не йти? Стоїть дитина, дружина, куди я піду — в кущі? У 50 років по кущах ховатися? Та ви що? Не звик так.
— Ага, раз так — то отримуй.
"Ми сидимо, і повели хлопця із сусідньої камери на допит. Усе чутно: як вони там кричать, як вони їх дубасять. І ти ж теж сидиш і знаєш, що через годину-дві й до тебе дійдуть. Били, дуже добряче били", — додає чоловік.
Одного разу росіяни раптово почали добре годувати полонених, пригадує ветеран. Давали повні миски каші, де були шматки м'яса.
"Ми думали, що це нас відгодовують, бо ми схудли дуже сильно, адже нічого ж не їли. Думали, щоб ми такі більш-менш повненькі додому приїхали. Але це була перевірка. Це приїхала їхня місцева комісія перевіряти, як там нас харчують. Усе показали, день-два — і на цьому скінчилося".
Після перевірки хлопців почали годувати як завжди: шість варених картоплин на камеру, два солоні огірки або жменька рибних кісток. На вечерю — 300 грамів баландиРозмовна назва дуже рідкої, пісної та несмачної юшки або страви, часто вживається для означення тюремної їжі та 150 грамів зафарбованої води, яку називали чаєм чи компотом, каже Сергій.
Звільнений з полону Сергій Петрик. Суспільне Миколаїв/Федір Бондар
Спочатку в камері розміром 4 на 4 метри сиділи четверо людей, потім їх "ущільнили" до шістьох. Меблів майже не було: два віконця, малий стіл і дві лавки.
"А ситуація була така: руки ставити на стіл не можна, спиратися не можна. Голову нахиляти теж не можна, бо в камері була камера спостереження і домофон. А ті, хто стоять, теж повинні були стояти рівно, не можна було спиратися на стіни. І підходити до вікна не можна. Ото пів метра туди, пів метра сюди — і весь твій рух. Єдине, що можна було — ходити до туалету без команди", — говорить звільнений з полону.
"Стоїш навколішки на льоду, а він трубою по п'ятах лупає": мордовська колонія
Згодом Сергія перенаправили в іншу тюрму у Мордовії.
"Після Мордовії ми вже зрозуміли, що оце в Ряжську — це був піонерський табір, "лакшері зона". Але ж ми тоді не знали, що ми в Мордовії. Це я вже тут, удома, дізнався, коли нас звільнили. Мені вже казали в Чернігові, і потім, коли до Києва привезли в госпіталь, то мені вже дружина з донькою сказали, що ми були в колонії №10 у Мордовії".
Одразу після приїзду взимку їх змусили вистрибнути з машин. Напівголих полонених поставили навколішки на лід, нога за ногу.
"Ноги мліють, вже треба підвестися — ти не можеш, бо ноги настільки заніміли, що ти просто їх не відчуваєш. І потім там, у самому вже приміщенні, по коридорах — знов через палку, через шокери. Шкіра репалася від того, як били. Стоїш навколішки, нога на ногу, навхрест. І він цією трубою тебе по п'ятах лупає. П'яти лопалися, шкіра на них лопалася. Я потім дні чотири взагалі не міг ставати на ноги. Вони ще казали: "Ми вас не прибиваємо, це так, профілактика", — цитує він.
Сергій згадує, як близько 50-60 голих чоловіків зігнали в одну велику купу. Тоді наглядач у важких військових берцях застрибнув на них і почав скакати по людях зверху.
"Було страшно психологічно і морально — це приниження. Вони там таке балакали, що ти їх слухаєш і думаєш: ну люди таке робити не можуть. XXI століття — таке казати, таке робити. Ну, це, мабуть, якісь марсіани. Нехай вони мені там вибачать, марсіани — є вони чи нема. Але це нелюди. Таке робити після всього того, що колишній Радянський Союз пережив у Другу світову війну… Це просто треш якийсь", — висловився ветеран.
В одній камері із Сергієм був хлопець, який мав татуювання Зірки Давида на грудях та напис на івриті "Повернись живим". Під час медогляду наглядачі побачили тату.
"Нас повели на кардіограму. Ми стоїмо, чекаємо, роздягнуті, і я чую: "А що це в тебе таке?" — "Зірка Давида". — "А ти що, єврей?" — "А яка різниця?". Ну, в такому сенсі. Як же він сказав: "Як в 41-му, зараз ми повторимо" І давай його шокером лупити. А я потім такий думаю: і це вони кажуть про фашистів, що "ми зараз повторимо, як у 41-му".
За знання англійської мови також одразу карали ударом трубою. Окрім звичайних "наглядачів-вертухаїв", раз на місяць на 30 днів до колонії приїжджав спецназ служби виконання покарань.
"Знущалися і ті, й інші. Але одного разу за весь час, що я пробув у Мордовії, приїхала зміна — і знов у нас там щось у мізку климануло, що, мабуть, скоро додому. Бо приїхала зміна, яка нас не чіпала. Вони дозволяли нам сісти. Тим, кому за 50 — "Сідай". Ми такі в шоці: як це? Думаємо: може, нам щось примарилося? Ні: "Сідай". Бо нам же сідати взагалі не дозволяли, ми стояли з 6:00 до 22:00", — говорить чоловік.
Усі 16 годин 10 чоловіків стояли у дві шеренги в камері розміром 4,5 на 4,5 метри
"Будь-який рух, будь-який шум — це покарання. І покарання для всіх, не для одного. Колективне покарання. Згодом у нас почали розпухати ноги. Від того, що ти не рухаєшся, кров і лімфа стоять, і починаєш потихеньку розпухати. Ну, плюс нема вітамінів, нема харчування. Я розпух аж до грудей", — розповідає Сергій.
"Ноги понабрякали, а потім на них почали такі виразки з'являтися — вони почали репатися, як кавун, і з'являлися великі рани. Вони починали гнити, це дуже-дуже боляче і велика температура. І нас таких людей у камері було з десяти семеро — тих, у кого гниють ноги".
Сергій розповів, що прихід лікаря у в'язниці вважався справжнім дивом, оскільки за прохання про медичну допомогу могли жорстоко покарати
"Можуть покарати за те, що викликали лікаря. Мені було погано, я втратив свідомість. Черговий по камері покликав "вєртухая", щоб покликали лікаря до мене. То спочатку шокером отримав наш черговий, який просив допомоги. А потім, коли прийшов лікар, мене витягнули до коридору", — згадує звільнений з полону.
На запитання лікаря про те, де болить, Сергій вказав на ноги, після чого медик почав бити електрошокером саме в ці місця, називаючи це "ліками".
"Я потім зрозумів, кажу: "Ні, вже не болить". Він відповідає: "О, бач, які гарні ліки, вже нічого не болить. Ладно, роздягайся, показуй, що там за ноги". Ну, я штани знімати, а штани зняти неможливо, бо ноги розпухли, штани закатані. Він подивився, каже: "Ну давай руку, пігулку дам". Я ж руку тягну, а він туди шокером знову. Такі лікарі там були", — пригадує чоловік.
"Про те, що було в Мордовії, вже багато сказано: і в інтернеті хлопці казали, і знайшли того лікаря. Того, який мене лікував шокером — його знайшли по соцмережах. "Доктор Зло", ми так його прозвали. Мій цивільний напарник по камері втратив понад 40 кілограмів".
“Доктор зло” Ілля Сорокін. Фото з розслідування Радіо Свобода
Після чергової втрати свідомості до нього прийшла жінка-лікар, яка на його скарги про гниття ніг і лихоманку заявила, що він нібито є хронічним наркоманом, а його стан — "це наслідок ломки", додав Сергій.
"А потім ми почали розуміти по їхній поведінці, що все добре, бо вони були злі. Щось там у них не вдалося на фронті. У них настрій поганий, вони одразу знов починають бити. Тобто ми бачимо, що в них недобре. А нам було весело — ми розуміли: значить, усе йде як треба, ми огризаємося, не все втрачено".
За словами Сергія, у Мордовії вони пробули понад два роки. Їх утримували в камері, де розташовувалися п'ять двоярусних ліжок та маленький тамбур із вбиральнею і умивальником.
"Черговий по коридору ходить, заглядає у вічко — і ти стоїш. Розмовляти не можна: якщо вони в камеру побачили, що рухаються губи — двері відчиняються і вся камера отримує стусанів", — каже він.
Звільнений з полону військовий Сергій Петрик. Суспільне Миколаїв/Федір Бондар
"16 годин мовчки": психологічний тиск та втрата 30 кілограмів
До туалету дозволяли ходити лише за командою, якої іноді доводилося чекати з шостої ранку аж до обіду.
"Ти стоїш, терпиш. А потім, чого гріха таїти, почали забивати на все це і без команди ходити. Але були наслідки. Тобто пішов до туалету без команди — ну, прокотило. Пішов другий раз інший хлопець — прокотило. На третій раз упіймали, подивилися у камеру, побачили — і всі отримали стусанів. Так що на свій страх і ризик почали порушувати. Ну, а що ж, усі ми люди", — розповідає Сергій.
Одним з найважчих випробуваннь, зазначає чоловік, було стояти мовчки протягом шістнадцяти годин.
"Я вже і цеглини рахував, і цвяхи в підлозі. І будинок я будував уявно, мабуть, разів 20: цеглу рахував, шифер — скільки чого треба, аби мозок чимось зайняти. І таблицю множення згадував… Бо стоїш, у тебе мізки киплять — ти 16 годин мовчки, так і дах поїхати може", — говорить ветеран.
"От я казав своїм товаришам: ви зайдіть до себе на кухню у квартирі і постійте там цілий день мовчки. Ні мобільного телефона, ні радіо, ні телевізора, ні печива, ні водички — просто постійте мовчки з 6:00 ранку до 22:00, не поворухнувшись. Як це вам? От як це витримати?".
Через такі умови полонені сильно худли — Сергій, який до повномасштабного вторгнення важив 92 кілограми, повернувся з вагою 60 кілограмів.
"Я втратив понад 30 кілограмів. У мене є фотографії, як дружина сфотографувала мене в Києві — який я був, і який приїхав. У нас як день народження у хлопця, то ми хлібом скидалися. Подарунок такий був. Якщо б не підтримка друзів, то дуже важко було б. Допомагали одне одному, підтримували", — каже вн.
Сергій Петрик після перебування у російському полоні. Особистий архів СергіяДовгоочікуваний обмін та реабілітація
Одного вечора з камери Сергія забрали хлопця з речами, і полонені здогадалися, що це обмін. За тиждень назвали і прізвище Сергія.
"Я дошкутильгав до того виходу, йду коридором і чую: ага, допитну хату ми пройшли, те ми пройшли… Починає мене потихеньку трусити, заводять в інше приміщення, там стоїть фотоапарат. Хлопців роздягали і фоткали, а мене роздягли, побачили, що я весь у вавках, у бинтах. Кажуть: "Ні, вдягайся". Я вдягнувся, мене сфоткали і до камери завели", — говорить чоловік..
Після цього його та інших військових зібрали в окремій кімнаті. Їм зв'язали руки і надягли на голови помаранчеві мішки.
"Я цей мішок аж до Києва потім привіз, показував. Їхали ми довго в автозаках. Потім знов літак, але в ньому я вже зрозумів, що додому, бо нас посадили на стільці. Я думаю: якщо десь до іншої колонії чи в інше якесь місце — ми б так не їхали. А тут нас посадили, тримали за руки, щоб ми не впали, ніде не вбилися. І тоді я зрозумів: усе, це вже додому".
У білоруському Гомелі мішки зняли, тяжкохворих пересадили у швидкі, а інших — в автобуси. Білоруси дали їм їжу, яку зголоднілий Сергій з'їв одразу.
"Білоруси нас нагодували, дали нам торбинки. Ну, я так зрозумів, гріхи замолюють. А ми ж голодні. Я думав: цей пакуночок розділю на три частини — але одразу все з'їв. І потім приїхали наші, пересадили нас уже до українських автобусів, "швидких", і ми поїхали додому. Їхали дорогою, а люди стояли з прапорами…" — зі сльозами згадує чоловік.
Обмін відбувся 19 червня 2025 року. Спочатку військових привезли до Чернігова, де волонтери допомогли їм зв'язатися з рідними через соціальні мережі. Потім їх перевели до шпиталю в Києві, куди приїхала родина Сергія. Після лікування у Львові та Мукачеві чоловік повернувся до Миколаєва, де йому зробили операцію з пересадки шкіри.
"Не годувати і по 16 годин стояти — це просто треш. І кожного ранку тебе б'ють, тебе гризуть собаки. Виходиш на перевірку, і тебе собаками цькують — собака тебе хапає за ноги, за вуха. Це XXI століття! Тебе гризе вівчарка. Кажуть, що вони люди… та вони ж нелюди. А співати по 8–10 годин пісні під радіо? Якщо погано співаєш — знов покарання".
Сергій розповів, що одного разу наглядачі дали команду присісти тисячу разів. Через це в сусідній камері знепритомнів хлопець, у якого були хворі ноги.
"Лікарі вже в Києві мені роз'яснили: коли ми стояли, в нас атрофувалося все — легені, серце. Тобто кров не гуляє, легені не розширюються, ти не дихаєш. Організму треба працювати. А коли він не працює, то починає забувати, що йому треба робити. І тут тебе змушують присісти тисячу разів. А суглоби вже не згинаються, бо ти довго стоїш на витягнутих ногах. Це дуже боляче. Хлопці втрачали свідомість, а росіянам весело", — пригадує він.
Сергій Петрик під час обміну полоненими у 2025 році. Особистий архів Сергія
Ветеран каже, багато його товаришів по службі зараз захищають країну на передовій та допомагають у тилу. Сергію теж дуже хочеться долучитися до них, але наразі його головна мета — відновити здоров'я.
"Знаєте, як кажуть: бажання є, але головне — не нашкодити комусь іншому. Щоб я не був для когось тягарем, бо це найстрашніше. Я цього не можу прийняти, адже весь час займався спортом. Я професійно грав у баскетбол ще до строкової служби. І тут… щоб ви розуміли, для мене зараз піднятися на другий поверх — це важко. Тобто мій мозок не розуміє, що я цього не можу зробити. Ноги відмовляють".
Звільнений з полону Сергій Петрик разом з родиною. Суспільне Миколаїв/Федір Бондар
За словами Сергія, лікарі радять йому не поспішати, наголошуючи, що для відновлення потрібен час.
