Герой України та майор ЗСУ Микола Чобану. Суспільне Миколаїв/Юлія Філімон
— Розкажіть, як мобілізований солдат, а до того майстер виробничого навчання, став офіцером Збройних сил України, ба більше — Героєм України? Коли ви вирішили пов'язати своє життя з армією?
— Це рішення прийшло досить спонтанно. Коли мене мобілізували, я прослужив рік у 56-й окремій мотопіхотній бригаді. Потім звільнився. У мене була молода сім'я — дружина, син, потрібно було десь працювати. Але так склалося на той момент, що учасників бойових дій не скрізь брали на добре оплачувану роботу.
Оскільки в мене не було відповідного досвіду роботи в цивільному житті, я прийняв рішення піти служити за контрактом.
— Стати військовим було вашою мрією з дитинства?
— Так, це була мрія з дитинства. Проте на той час, коли я підростав, служба у Збройних силах України не була настільки пріоритетною і престижною. Тоді армія, можна сказати своїми словами, розвалювалася зсередини. Тому так склалося, що я вступив до Миколаївського національного аграрного університету. Але доля все ж привела мене до лав Збройних сил за контрактом.
— Після паузи ви потрапили до 40-ї окремої артилерійської бригади. Чому обрали саме артилерію?
— В артилерію я потрапив ще під час мобілізації. Я проходив навчання на полігоні в Старичах, де здобув військово-облікову спеціальність артилериста. Але коли за розподілом потрапив до 56-ї бригади, мене поставили на посаду, пов'язану з моєю цивільною професією — водієм-заправником. Мені там не дуже сподобалося.
Герой України та майор ЗСУ Микола Чобану стоїть поруч із САУ. Особистий архів Миколи
Всі мої знайомі та друзі пішли у вогневі підрозділи. Я також захотів разом з ними, тому що ми як прийшли служити разом, пройшли навчальні центри. І так я попросив, навіть вимагав у командира дивізіону тодішнього в 56-й бригаді, щоб мене перевели в вогневий підрозділ. Відтоді я в артилерії.
— Ви у війську понад 10 років. На вашій пам'яті, як змінювалася армія від пострадянського формату до нинішньої війни дронів?
— Якщо згадувати часи АТО, то, на мою думку, це були тактичні навчання на полігоні, наближені до бойових умов. Хоч тоді також точилися важкі бої, наші Збройні сили були, можна сказати, голі й босі, ми були не готові до бойових дій. Армія змінювалася завдяки українському народові та підтримці волонтерів.
"Еволюція війни дуже сильно пришвидшилася саме під час повномасштабного вторгнення. Як артилерист, можу сказати, що навіть ведення контрбатарейної боротьби сильно змінилося. На початку широкомасштабного вторгнення засобами розвідки були автоматизовані звукометричні комплекси та РЛС, які нам постачали партнери ще з часів АТО".
Зараз же основні зусилля йдуть на безпілотні системи. Це скорочує час від виявлення російської артилерії до відкриття вогню. Можна простіше сказати: на початку війни це займало до 20 хвилин і, тобто у противника і в мене, як в артилериста, був час для маневру і після вогневого завдання.
Я міг за цих 20 хвилин проміжку часу звернути батарею, зробити внутрішнє позиційне переміщення. Зараз такої можливості немає, тому що час виявлення і час відкриття вогню займає, ну, до 10 хвилин. Завдяки ось розвитку безпілотних систем.
Герой України та майор ЗСУ Микола Чобану. Особистий архів Миколи
Як працює артбатарея у бойових умовах
— В одному з інтерв'ю ви розповідали, що на початку повномасштабного вторгнення можна було працювати більш "нахабно". Що це означає для артилериста?
— Тоді ні в нас, ні у противника не було таких засобів повітряної розвідки за допомогою БпЛА. Я міг зі своїм підрозділом вночі зайняти вогневу позицію просто разом з нашою піхотою, виконати вогневе завдання в тил ворога прямо в них перед очима, успішно знятися і поїхати на основні позиції. Це давало більше можливостей для маневру.
Під час АТО ми робили ставку на маневрову артилерію: працювали батареєю, взводом чи навіть однією гарматою, щоб час від зайняття позиції до відкриття вогню займав не більше 10 хвилин. Це й давало змогу працювати так нахабно.
— Тобто ви заходили майже на нульові позиції до піхоти? Це ж не дуже типово для артилерії?
— Ні, це не дуже типово, але це були окремі завдання від командира бригади. Для таких завдань я брав із собою той особовий склад, який був згоден на це піти. Ніхто нікого за руку не тягнув. Я був там разом із ними. Ми заходили у смугу оборони батальйону і перебували там день, два або тиждень — усе залежало від поставлених завдань.
— Батарея під вашим командуванням успішно нищила російську техніку. Військові часто кажуть, що успіх підрозділу здебільшого залежить від командира. Чи погоджуєтесь ви з цим?
— Так, я повністю з цим згоден. Командири всіх рівнів — чи то розрахунку, взводу, батареї чи батальйону — якщо вони не показуватимуть власним прикладом, що він поруч із бійцями, успіх такого підрозділу, на мою думку, дорівнює нулю.
Я постійно був з особовим складом. Якщо потрібно було розвантажувати чи завантажувати боєприпаси — я робив це разом із ними. Під час зайняття вогневої позиції, поки мій топогеодезист робив прив'язку, я допомагав хлопцям розгортати гармати.
"Тим більше, що середній вік у батареї був 45 років. Я робив це, щоб пришвидшити процес. Коли вони бачили, що я працюю разом з ними, це їх підбадьорювало і давало впевненість. Я бачив, що можу з цими людьми виконати будь-яке завдання".
— Відомо про операцію на Харківщині, коли ви вивели свою батарею з-під обстрілу без втрат особового складу та техніки. Розкажіть про це.
— Це була одна з операцій перед контрнаступом, у населеному пункті Мосьпанове. Ми зайняли вогневі позиції у смузі оборони батальйону — передній край наших військ був лише за 800 метрів попереду нас. Тоді мою батарею передали 92-й бригаді. Ми підтримували нашу піхоту, яка проводила штурмові дії в районі Греківки.
Герой України та майор ЗСУ Микола Чобану. Особистий архів Миколи
Ми пробули там три доби і досить успішно виконували поставлене завдання. Моя батарея заїхала туди з трьома гарматами: одна підтримувала дії піхоти, а дві працювали на контрбатарейну боротьбу, щоб подавити ворожу артилерію і не дати їй уразити нашу піхоту. Наша піхота виконала свої завдання, але, на жаль, нас виявили.
Обстріл почався о 6:00 ранку і тривав безперервно майже до обіду. З Божою допомогою нам вдалося вийти з-під удару. Тому що тут знову ж таки — кожна підготовка до вогневого завдання розрахунків не тільки в математиці, у визначенні установи для стрільби, а також обговорення шляхів підходу та відходу на вогневій позиції, шляхи відходу.
У кожного розрахунку був свій маршрут, куди заходити і куди виходити, а також визначена точка зустрічі. Отак малими групами ми вивели людей і тягачі. Гармати довелося залишити на вогневій позиції, оскільки було прийнято рішення зберегти особовий склад та уникнути ризику втрат. Мій особовий склад із цим завданням впорався.
— Ви згадали про 800 метрів від переднього краю. А яка типова нормальна відстань для артилерії?
— За старими методичками і принципами війни до повномасштабного вторгнення, типова відстань для 152-го та 155-го калібрів складала від 6 до 8 кілометрів від переднього краю. Зараз, у зв'язку з розвитком безпілотних систем ураження як у противника, так і в нас, ця відстань збільшилася. Тепер це від 8 до 10 кілометрів — задля підвищення живучості артилерійських підрозділів.
"Я сам не зрозумів, як ми опинились у Куп'янську"
— Згадана вами Харківська операція була однією з перших успішних у цій повномасштабній війні. Як вона відбувалася?
— Операція була успішною, я сам не зрозумів, як ми дійшли до Куп'янська. До початку контрнаступу моя батарея перебувала на напрямку Липці. Потім я отримав завдання перемістити підрозділ у напрямку Чугуєва, до населеного пункту Шевченкове. Ми прибули туди завчасно.
Цього контрнаступу я очікував десь чотири доби. Ми зайняли позицію якомога ближче до ворожої піхоти, і не видавали себе, просто були готовими і ми чекали команди на відкриття вогню. Вранці надійшов наказ відпрацювати по планових цілях. Вже до обіду я перемістив батарею на позиції ворожої піхоти. І так днів за п'ять я вже опинився під Куп'янськом.
САУ на одній з позицій артбатареї Миколи. Особистий архів Миколи
Це було досить швидко, сплановано і вражаюче. За час цієї операції моя батарея витратила близько 50 снарядів — це та кількість, яку в звичайному бою ми витрачали за годину. Наша піхота просто йшла вперед. Я був на причіпній артилерії: іноді отримував вказівку зайняти позицію, але поки я її займав, уже надходила нова команда переміщатись далі. Була дуже висока інтенсивність переміщення.
— Тобто військових РФ наздоганяли?
— Так, ворога просто наздоганяли. Дуже багато було кинутої техніки, трупи противників. Просто все покидали і потікали. Дуже багато ми підживилися боєприпасами, трофейними гарматами, озброєнням. Для мене цей контрнаступ був блискавично швидкий.
— Ймовірно, ця низка подій і стала приводом для нагородження вас званням Героя України? До цього ви вже мали ордени Богдана Хмельницького II та III ступенів.
— Орден Богдана Хмельницького III ступеня я отримав на Сумському напрямку на початку війни. З Харкова я перемістився в населений пункт Барвінкове, де ми втримували просування ворога. Там моя батарея працювала близько півтора місяця. Ми приїхали туди одними з перших артилеристів. Доводилося постійно маневрувати, бо лінія фронту, за яку я відповідав, була дуже широкою і ми постійно переміщувались.
Потім мій підрозділ перемістили на операцію з деблокади Харкова з боку Дергачів. Я брав участь у боях разом із 93-ю бригадою, а потім за ротацією зі спецпідрозділом "Кракен". Тоді ж випала нагода працювати з великим полковником Адамом, "кіборгом" Межевікіним. З ними за успішно проведену операцію я отримав орден Богдана Хмельницького II ступеня.
"Було багато різних моментів. Наприклад, ми регулярно "вимикали світло" в Бєлгородській області РФ".Удари по Бєлгороду та звання Героя України
— Розкажіть детальніше історію про те, як ви залишали білгородців без світла.
— Моя батарея отримала озброєння натівського зразка — гармати М777. Згодом ми отримали снаряди Excalibur з дальністю ураження до 40 кілометрів. Але для того, щоб вимкнути світло в Бєлгороді, доводилося виїжджати на самий кордон, на лінію з нашою піхотою, аби забезпечити потрібну відстань і точність вогню. Було багато курйозних моментів. Саме тоді я на собі відчув, що таке обстріл із С-300.
Герой України та майор ЗСУ Микола Чобану стоїть поруч із САУ. Особистий архів Миколи
Напевно, це все і стало чинником для нагороди. Проте звання Героя України — це не особисто моя нагорода, це нагорода всього підрозділу. Я їм дуже вдячний за те, що випала доля з ними працювати і виконувати завдання із захисту Батьківщини. Це неперевершені люди, кожен зі своєю історією.
"Вони настільки безстрашні, що іноді я брався за голову і думав, треба кудись їхню цю енергію дівати. Мені дуже пощастило з особовим складом".
— Ви стали одним з героїв документального фільму "12. Земля героїв". Там один з ваших побратимів говорить: "Герой України ти 20 хвилин, поки вручили, всі привітали, і ти повернувся у той самий бліндаж". Чи згодні ви з такою думкою?
— Повністю згоден.
Те, що ти став Героєм України — це визнання на рівні держави і суспільства. Але на цьому війна не закінчується. Ти повертаєшся у свій підрозділ і далі виконуєш поставлені завдання.
Проте перед тобою постає набагато більша відповідальність. Ти несеш зовсім іншу нішу, по-іншому дивишся на речі, які тобі раніше давалися якось, не більш так серйозно, або тобі не давали тих завдань, які ти можеш виконати напевно. Та й особовий склад дивиться на тебе вже зовсім інакше.
З'являється ще більше задач, бо всі вважають: "Ви ж впораєтесь, ви ж змогли, давайте вперед!". Тому з цими словами я повністю погоджуюсь.
— Зараз багато говорять про "війну дронів". Який відсоток успіху на полі бою, на вашу думку, сьогодні належить артилерії?
— Артилерія і досі залишається невід'ємною складовою Збройних сил України. Не можна вираховувати відсотки або казати, як дехто любить, що ми виграємо війну виключно за допомогою безпілотників. Воно так не працює. Усе працює в комплексі. Без артилерійської підтримки виконання певних операцій загальновійськових підрозділів є неможливим, а їхня успішність дорівнюватиме нулю.
На початку вторгнення це була війна артилерії. На артилерійські підрозділи лягло величезне навантаження, адже це був один із основних засобів вогневого ураження. Нині дуже добре розвиваються безпілотні системи. Але безпілотники — це переважно поодиноке ураження противника.
"Все воно працює в комплексі і в одному єдиному механізмі управління. Всім поставлена одна задача — це знищити ворога. За допомогою FPV-дрона ефективно вражати його, коли він пересувається малими групами по 1-3 людини. А коли йде група з 10 осіб, одним дроном ти їх не зупиниш. Тут потрібен масований артилерійський удар. Так що тут важко сказати, що краще або гірше".
Герой України та майор ЗСУ Микола Чобану. Особистий архів Миколи
"Війна — це вже мотивація": тактика росіян та особисті думки про війну
— На початку війни часто вражали великі колони російської техніки. Зараз тактика змінилася?
— На даний час противник відмовився від наступальних дій великими колонами техніки та масами особового складу. Ефективне ураження з боку Сил оборони України показало, що так просто їм це не вдасться.
Зараз РФ застосовує тактику поодинокого просування та просочування між нашими позиціями групами по один-два військовослужбовці. З їхнього боку це досить ефективно, адже йде постійний наплив противника, що виснажує нашу піхоту. Зупинили двох — позаду йдуть ще двоє, потім ще двоє. І так малими групами вони сунуть протягом усієї доби.
Вони мають перевагу в особовому складі і просто його не рахують. Населення РФ, на жаль, не усвідомлює, що їх просто відправляють на м'ясо. Я повністю не розумію, за що вони йдуть воювати. Ворог бере масою людей, намагаючись захопити позиції. Десь вони мають успіхи, а десь — несуть колосальні втрати в живій силі.
— У нас немає такої кількості людей в країні, і я думаю, що навіть, якщо була б, на щастя, у нас трошки інші життєві принципи.
— Підтримую, ми такого дозволити собі не можемо. Життя та здоров'я особового складу — це найголовніше у Збройних силах України. Це головне, що стоїть на першому місці для мене як командира: спершу збереження життів, а вже потім — техніка, озброєння і вся решта.
— Мобілізація дається країні важко. Чим, на вашу думку, сьогодні можна мотивувати людей?
— На мою думку, додаткова мотивація тут і не потрібна, бо сама війна — це вже мотивація. Я захищаю свою домівку і свою сім'ю. На жаль, історія циклічна. Україна постійно воювала з Московією — і за часів козацтва, і під час Першої світової.
"Силовим шляхом нас ніхто не перемагав. Якщо ми і програвали якісь війни, то це ставалося виключно через розкол у суспільстві. Противник дуже успішно працює всередині нашої країни, а в частини населення, на жаль, бракує критичного мислення. Тому мотивація має бути одна: захистити свій дім".
Герой України та майор ЗСУ Микола Чобану та журналістка “Суспільне Миколаїв” Валентина Гурова. Суспільне Миколаїв/Юлія Філімон
— Чи вірите ви у мирні домовленості і яким, на вашу думку, має бути справедливий мир?
— У мирні домовленості я не вірю, тому що ми це вже проходили. За часів АТО також домовлялися про припинення вогню. Це просто затягування часу.
На мою думку, справедливе закінчення війни — це повернення до наших кордонів. У мене багато знайомих і побратимів, чиї домівки, сім'ї, діти чи батьки залишилися на окупованих територіях. Зараз ці люди служать у ЗСУ та виконують завдання задля визволення цих територій. Тому єдиний справедливий мир — це повернення наших домівок і наших кордонів.
— Пане Миколо, у вас є діти. Що ви скажете сину чи донькам, якщо одного дня хтось із них прийде і скаже: "Тату, я йду в армію"?
— Якщо дивитися на це з позиції військового — я, напевно, буду пишатися. Але як батько — я буду приймати всі шляхи вирішення, щоб цього не сталося. Проте, якщо мої діти остаточно приймуть таке рішення, я їх, звичайно, підтримаю. Тому що я батько і маю підтримувати їх у кожному виборі, яке вони приймають.
